— Вони обидва були англійцями. По-моєму, в світі немає людей вищого гатунку, ніж справжні англійці. Я, принаймні, не зустрічала. Перший був... ет, це довга історія, а довгих історій ніхто не любить, правда?
— Ще й як! — озвався Колліс.
— Ні, чому ж,— по-моєму, все залежить від того, як їх розповідають.
— Ну, це вже ваш фах, Діку. То ви вмієте розворушити товариство однією фразою чи влучним словом. Тут потрібен особливий хист.
— Ні, тільки спритність,— лагідно заперечив Дік, уже втретє цього вечора не погоджуючись з нею.
— Певна річ, я надаю великого значення формі... Люблю, щоб усе робилося як належить і з розмахом. Ви, напевно, дивитеся на це інакше, але ви повинні визнати, що це свідчить про цілісність моєї вдачі.
Дік міг би знову заперечити, але промовчав.
— Авжеж, я знаю, що кажуть люди: Бебі Уоррен, мовляв, гасає по Європі, колекціонує нові враження, а пропускає головне, що є в житті. Але я вважаю, що якраз навпаки. Я з тих небагатьох, хто знає, що головне, а що — ні. Я зустрічалася з найцікавішими людьми свого часу.— Гітарист заграв нову мелодію, і її голос потонув на мить у металевому брязкоті струн, але Бебі перекричала музику: — Я рідко припускаюся великих помилок...
— Тільки дуже великих, Бебі.
Вона помітила глузливі іскорки в його очах і перемінила тему. Видно, вони не могли знайти спільної мови. А проте щось у ній подобалося йому, і дорогою до "Ексельсіору" він не жалів компліментів, від яких вона аж танула.
Наступного дня Розмері наполягла, що вона частуватиме Діка сніданком. Вони поїхали до маленької тратторії, власник якої, італієць, працював колись в Америці, і замовили там яєчню з шинкою й вафлі. Після сніданку вони повернулися до готелю. Відкриття Діка, що ні він її, ані вона його не кохає, більше розпалило, аніж розхолодило його жагу. Тепер, знаючи, що вже не ввійде в її життя надовго, він жадав її, як жадають блудницю. Мабуть, думав він, багато чоловіків називають коханням саме таке почуття, а не самозабутню душевну одержимість, що змішує всі кольори життя в одну мажорну барву,— те, чим колись було для нього кохання до Ніколь. Йому й тепер завдавала фізичної муки думка про те, що Ніколь може вмерти, чи назавжди втратити розум, чи покохати іншого.
В номері Розмері сидів Нікотера, який одразу завів розмову про акторські справи. Коли Розмері нарешті дала йому зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов, грайливо протестуючи, і на прощання цинічно підморгнув Дікові. Потім, як ведеться, ожив телефон, прикувавши до себе Розмері хвилин на десять. Дікові увірвався терпець.
— Ходім краще до мене,— запропонував він, і вона погодилася.
Вона лежала на широкій тахті, поклавши голову йому на коліна; він перебирав кучері, що спадали на її чоло.
— Можна знову запитати? — сказав він.
— Про що?
— Про чоловіків у вашому житті. Я дуже цікавий, щоб не сказати — хворобливо цікавий.
— Ви хочете знати, що в мене було після знайомства з вами?
— Або до нього.
— Ні, ні! — вигукнула вона.— Доти в мене нікого не було. Ви перший чоловік, яким я по-справжньому захопилася. Ви й тепер єдине моє справжнє захоплення.— Вона помовчала, замислившись.— Це сталося потім... через рік.
— Хто він?
— Та... один чоловік.
Він скористався з цієї ухильної відповіді.
— Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий виявився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...
Він сам себе катував, але зупинитись не міг.
— Потім був один бурхливий роман, який згас від перегріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньому.— Він почувався майже вікторіанцем.— А потім пішли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?
Вона сміялася крізь сльози.
— Анітрішечки,— сказала вона, і Дікові трохи відлягло від серця.— Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не відпущу.
Цього разу задзвонив його телефон. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку долонею.
— Ви будете з ним розмовляти?
Вона підійшла до телефону й так заторохтіла по-італійському, що Дік нічого не зрозумів.
— Телефон забирає у вас надто багато часу,— сказав він.— Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою.
— Навіщо ви говорите дурниці!
— В такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!
— Якби ж то все це було так просто! — Вона раптом заридала.— Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого більше. Але що ви можете мені дати?
— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?
— Це зовсім інша справа.
... Бо молодість тягнеться до молодості.
— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.
— Він просто дитина,— сказала вона, схлипуючи.— Ви самі знаєте, що я передусім ваша.
У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але вона втомлено відхилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплющені, а волосся звисало, як в утоплениці.
— Відпустіть мене, Діку. У мене все в голові сплуталося.
Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом невиправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.
— Я хочу знати правду,— сказав він.
— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освідчився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, по-вашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртувати з такими недоумками, як Колліс Клей?
— Вчора ввечері ви були з Нікотерою?
— Це вас не обходить.— Вона знов заплакала.— Ні, вибачте, Діку, звичайно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди в світі.
— А Нікотера?
— Сама не знаю.
Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, несли в собі приховане значення.
— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?
— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?