В листопаді море почорніло, хвилі дедалі частіше перехлюпувалися через дамбу, докочуючись до прибережного шосе. Зникли останні сліди літнього життя, пляжі лежали безлюдні й сумні під містралем та дощем. Готель Госса закрився на ремонт і перебудову; риштування навколо літнього казино в Жуан-ле-Пен зростало, прибираючи дедалі химерніших обрисів. Буваючи в Канні чи Ніцці, Дайвери знайомилися з новими людьми — оркестрантами, рестораторами, ентузіастами садівництва, суднобудівниками (Дік купив собі старого човна), членами Syndicat d'Initiative. [40] Дік і Ніколь придивлялися до своїх слуг, більше уваги приділяли вихованню дітей. Ніколь швидко одужала; в грудні Дік жодного разу не помічав напруженого погляду, судомно стулених уст чи безпричинної посмішки, не чув жодної безглуздої фрази, і на різдво вони поїхали в Швейцарські Альпи.
XIII
Перше ніж увійти, Дік шапочкою обтрусив сніг із синього лижного костюма. У великому холі після чаювання вже повідсовували до стін столи, і підлога, за двадцять років подзьобана, мов віспою, цвяхами лижних черевиків, двигтіла під ногами сотні юних американців — учнів довколишніх інтернатів. Вони сіпалися під веселу мелодію "Не приводь Лулу" або шаленіли в чарльстоні. Тут була колонія молоді простодушної й нерозважливої — штурмові загони багатіїв зосереджувалися в Санкт-Моріці. Бебі Уоррен вважала, що пішла на велику жертву, приїхавши до Дайверів у Гстаад.
Дік зразу побачив сестер крізь примарний розколисаний сонм танцюристів; впадали в око їхні яскраві, як на рекламних плакатах, постаті в лижних костюмах — небесно-блакитному в Ніколь, цеглисто-червоному в Бебі. Молодий англієць щось казав їм, але вони не звертали на нього уваги, заворожені, запаморочені молодіжним танцем.
Рум’яне від морозу обличчя Ніколь освітилося, коли вона побачила Діка.
— А де ж він?
— Спізнився на поїзд, приїде наступним.— Дік сів, заклавши ногу на ногу й погойдуючи важким черевиком.— Знаєте, на вас глянеш — і вже очей не відведеш. Спершу мені аж дух забиває, і тільки потім я вас упізнаю.
Бебі була висока, вродлива жінка, вельми заклопотана тим, що їй уже тридцять. Своїм звичаєм, вона прихопила з Лондона двох супутників — учорашнього кембріджського студента й підстаркуватого розпусника вікторіанського зразка. В Бебі вже виявлялися деякі нахили старої панни — вона здригалася, коли хтось несподівано торкався її, а такі триваліші контакти, як поцілунки чи обійми, відчувала не тілом, а самою лише свідомістю. Вона майже не підкріплювала своїх слів жестом чи позою, зате зовсім по-старомодному тупала ногою й закидала голову. Її не полишало солодко-щемливе передчуття катастрофи й смерті, що мали спіткати кого-не-будь з її знайомих, і вона полюбляла розмірковувати про трагічну долю Ніколь.
Молодший з її англійців опікувався сестрами під час лижних прогулянок або лоскотав їм нерви їздою на гірських санках. Дік звихнув ногу, роблячи ризикований телемарк, і тепер задовольнявся катанням з дитячого горба разом із сином та дочкою або залишався в готелі й попивав квас у товаристві якогось російського лікаря.
— Ти знову нудьгуєш, Діку,— приставала до нього Ніколь.— Познайомився б з якими-небудь молоденькими дівчатками, потанцював би з ними!
— Про що б я з ними розмовляв?
Вона підвищила свій низький, майже хрипкий голос і манірно защебетала:
— Сказав би: "Ах, крихітко, і звідки беруться такі чарівні створіння?" Що ж іще кажуть у таких випадках?
— Я не люблю молоденьких дівчат. Вони пахнуть милом і м’ятою. Коли з ними танцюєш, здається, ніби везеш дитячу коляску.
Це була слизька тема, і Дік тримався обачно — намагався навіть не дивитись на тих дівчат, блукаючи поглядом понад їхніми головами.
— Послухайте, я маю багато справ,— сказала Бебі.— По-перше, я одержала листа з дому щодо тієї ділянки, яку в нас називали привокзальною. Частину її давно вже купила залізнична компанія. А тепер та сама компанія викупила в нас і решту ділянки, а належала вона матері. Тепер постає питання, куди вкласти ці гроші.
Удавши, ніби меркантильна тема викликала в нього відразу, англієць пішов запрошувати до танцю одну з молодих дівчат. Бебі провела його замилуваним поглядом американки, змалку ураженої англофільством, а потім уперто повела далі:
— Ідеться про велику суму. Кожній з нас припадає по триста тисяч. Я особисто стежу за своїми капіталовкладеннями, але Ніколь нічого в цьому не тямить, і ви, здається, теж.
— Я повинен вийти до поїзда,— ухильно відповів Дік.
Надворі він вдихнув мокрі сніжинки, вже невидимі на тлі потемнілого неба. Троє дітлахів промчали повз нього на санчатах, застережливо кричачи якоюсь незрозумілою мовою; за мить їхній крик долинув уже з-за повороту, а десь поряд закалатали дзвоники кінних саней, що піднімалися в темряві вгору. На святково ілюмінованій станції панувало веселе пожвавлення, хлопці й дівчата чекали прибуття своїх товаришів; Дік перейнявся ритмом веселощів і зустрів Франца Грегоровіуса з таким виглядом, ніби урвав для цієї зустрічі півгодини з нескінченної низки розваг. Але Франца привела сюди якась мета, і ніякі настрої Діка не могли його від цієї мети відвернути. "Я спробую вибратися на день до Цюріха,— написав йому Дік.— А може, ви не полінуєтеся приїхати до Лозанни?" Франц не полінувався приїхати навіть до Гстаада.
Францові було вже сорок. Зрілість здорової людини вдало сполучалася в ньому з професійною уважливістю, але найкраще він почувався в трохи задушливому затишку свого кабінету, де міг зневажати надломлених багатіїв, яких він навчав жити заново. Репутація його вчених предків відкривала перед ним широкі можливості, але він, очевидно, навмисне обрав скромніше становище в житті, про що свідчив, зокрема, і вибір дружини. В готелі Бебі Уоррен піддала його побіжному оглядові і, не виявивши в ньому чеснот, які вона цінувала, тих особливостей поводження й манер, за якими впізнають одне одного представники привілейованих класів, віднесла його до знайомих другого гатунку. Ніколь його побоювалася. Дік же ставився до нього, як завжди ставився до друзів — із беззастережною приязню.
Ввечері вони спустилися в селище на невеличких санях, які значать тут те ж, що й гондоли у Венеції. Метою їхньої поїздки був старий готель із харчевнею, швейцарською харчевнею з дерев’яними лункими стінами, з годинниками, барилами, кухлями й оленячими рогами. Численні гості за довгими столами перемішалися й об’єднались в одну велику компанію; всі їли fondue — щось на зразок грінок із сиром по-валлійському, тільки вже зовсім нестравне — і запивали глінтвейном.