Ніч лагідна

Страница 42 из 103

Фрэнсис Скотт Фицджеральд

— Але ж, докторе, ви лікар — вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!

Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Уоррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затрусилися від здушених ридань, очі почервоніли, як Женевське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Францом почули жахливе визнання.

— Я сам не знаю, як воно сталося,— хрипко вимовив він.— Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли померла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бідолашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди трималися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: "Нумо сьогодні не дивитися ні на кого,— нехай цей день належить тільки нам,— крім нас з тобою ніхто на світі не існує!" — В голосі його забринів сарказм.— Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.

— А потім що? — спитав доктор Домлер, знову вертаючись думкою до Чікаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до нього в Цюріху тридцять років тому.— Це тривало далі?

— О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: "Нічого, нічого, татку. Забудьмо. Нічого".

— Чи були якісь наслідки?

— Ні.— Він судорожно схлипнув і кілька разів висякався в хусточку.— Але досить і тих, що маємо тепер.

Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атрибуту буржуазного існування, і подумки мовив: "Селюк!" — чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:

— Я просив би вас переночувати в Цюріху, а вранці знову прийти до мене.

— А потім?

Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умістилося б порося.

— Очевидно, Чікаго,— відповів він.

IV

— Тепер ми вже все знали,— вів далі Франц.— Домлер сказав Уорренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що той розлучиться з нею на довгий час — принаймні на п’ять років. Уоррена, після його сповіді, найбільше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали чекати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низький.

— Перші листи справляли гнітюче враження,— погодився Дік.

— Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть вагався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: нехай Дік знає, що ми тут робимо — що ми не сидимо згорнувши руки. Я вдячний вам за те, що ви відповідали їй: це справжня великодушність.

Дік зітхнув.

— У неї таке чарівне личко — вона мені надіслала кілька своїх знімків. І потім, я там цілий місяць сидів без діла. Зрештою, я ж їй нічого особливого не писав, твердив тільки: "будь розумною дівчинкою й слухайся лікарів".

— І цього вистачило. Головне, що десь поза клінікою з’явилася людина, про яку вона могла думати. Адже доти в неї нікого не було, крім старшої сестри, з якою вона, видно, не дуже близька. До того ж, її листи давали нам цінний матеріал, допомагали стежити за перебігом хвороби.

— Що ж, я радий.

— Ви розумієте, як це сталося? У неї розвинувся комплекс провини — вона вважала себе співучасницею. Але само по собі це не так істотно, хіба що дає уявлення про загальну цілісність натури й силу характеру. Отже, спочатку той шок. Потім вона потрапляє до пансіону і там, слухаючи дівочі розмови, піддається інстинктові самозбереження — починає переконувати себе, що ніякої провини за нею немає. А звідси вже тільки один крок до ілюзорного світу, де всі чоловіки затівають проти тебе лихе, і чим більше їх любиш і довіряєш їм, тим вони підступніші...

— Чи згадувала вона будь-коли безпосередньо про... ну, про той жах?

— Ні, і, щиро кажучи, коли стан її почав нормалізуватися — це було десь у жовтні,— ми спершу навіть розгубилися. Якби їй було років тридцять, можна було б спокійно чекати, поки вона сама пристосується до життя. Але, зважаючи на її молодість, ми побоювалися, щоб вона не лишилася внутрішньо скаліченою назавжди. Отож доктор Домлер сказав їй одверто: "Тепер усе залежить від вас самої. Ви ні в якому разі не повинні вважати, що життя для вас у чомусь скінчилося,— навпаки, воно тільки починається" і таке інше. Розумові дані в неї чудові; покладаючись на це, він навіть дав їй почитати Фрейда, не багато, тільки засади, і вона зацікавилася. Та що там казати, ми тут усі її любимо. Але в неї замкнута вдача,— додав він і запнувся.— Хотілося б знати, чи немає в її останніх листах, надісланих з Цюріха, чогось такого, що проливало б світло на її настрої, плани на майбутнє?

Дік на хвильку замислився.

— Важко сказати. Якщо хочете, я привезу ці листи. По-моєму, в них відчувається надія й цілком нормальна жадоба до життя. Іноді вона згадує про "минуле", як згадують про нього люди, які побували в ув’язненні і в яких важко зрозуміти, про що саме йдеться — про злочин, в’язницю чи те і те разом. Та й зрештою — хто я для неї? Витвір уяви, манекен.

— Я чудово розумію ваше становище і хочу ще раз висловити нашу вдячність. Тому, власне, я й хотів порозмовляти з вами перше, ніж ви зустрінетеся з нею.

Дік засміявся.

— Гадаєте, вона зразу кинеться мені на шию?

— Не в тім річ. Я прошу вас, щоб ви були з нею обережні. Чоловіки вашого складу подобаються жінкам, Діку.

— Тим гірше для мене! Ну, гаразд, гаразд, я буду з нею не тільки обережний, а й спробую викликати в неї відразу. Наїмся часнику перед зустріччю, прийду неголений. От побачите, вона ще ховатися від мене буде.

— Ні, ні, тільки не часник! — Франц вжахнувся, серйозно сприйнявши його слова.— Так і кар’єру зіпсувати можна. А втім, ви, здається, жартуєте.

— Я можу навіть накульгувати. І, до речі, в моїй кімнаті немає ванни.