А це з іншого листа:
"Ви могли б пропустити один огляд і написати мені листа. Мені нещодавно надіслали грамофонні платівки із записами уроків, щоб я не забувала, а я їх усі побила, і через це доглядальниця зі мною не розмовляє. Платівки були англійські, а вона все одно нічого не розуміла. В Чікаго один доктор сказав, що я симулянтка, цебто він хотів сказати, що я шосте близня, а він ще ніколи таких не бачив. Але я на той час знавісніла вже по-справжньому, тож мені було однаково. А коли я навіснію, мене ніщо не обходить, хай навіть кажуть, що в мені сидить мільйон дівчат.
Ви того вечора казали, що навчите мене грати. А я гадаю, кохання — це найголовніше або повинне бути найголовнішим.
В усякому разі, я дуже рада, що лікарський огляд забирає у вас весь вільний час.
Toute à vous [25]
Ніколь Уоррен"
Були й інші листи, в яких безпорадні цезури утворювали тривожні ритми.
"Дорогий капітане Дайвере!
Пишу вам тому, що не маю до кого звернутися, і мені здається, що коли навіть така хвора людина, як я, бачить усю безглуздість свого становища, то вам це ясно й поготів. Моя душевна недуга вже минула, цілковито розбивши й зламавши мене — саме цього тут, видно, і домагалися. Мої родичі кинули мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ні допомоги, ні співчуття. Я більше не можу витримати, подальше перебування тут остаточно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.
Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважився сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були відкрити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони і не думають відмовлятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я думала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.
Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба),— це було б для мене великим щастям".
І далі:
"Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені вашу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший".
"Mon capitaine!
Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер,— будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі".
"Дорогий капітане!
Сьогодні я думаю так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені кортить робити всім на зло і я ні в чому не знаю міри. Чи не порадите ви мені якого-небудь психіатра? Тут усі лежать у ваннах і співають "Грайся, розважайся у своїм садочку", але я не маю ні свого садочка, ні розваг, ані надії на те, що колись їх матиму. Вчора в кондитерській вони знову взялися за своє. Я була б стукнула того типа вагою, але мене, стримали.
Більше я вам не писатиму. В голові все плутається".
Потім місяць не було листів. І раптом — перелом:
"...Поволі повертаюся до життя..."
"...Дивлюся на квіти, на хмари..."
"Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна..."
"...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі..."
"...Сьогодні була в Цюріху; яке це дивне почуття — знову побачити місто..."
"...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники..."
"...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де ростуть едельвейси..."
Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:
"Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохувалися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти".
Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну тривогу кохання: "Певно, я набридла вам...", "Тепер я розумію, що виходила за межі...", "Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли".
Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи відповідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, уста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом "Штучка-з-Ручкою".
Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до кабінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чудовий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого марнославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.
— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку,— сказав він.— Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й самому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.
Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але вирішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.
III
Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчаті листи від містера Девре Уоррена з чікагської родини Уорренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Уоррен прибув до клініки із своєю шістнадцятирічною дочкою Ніколь, дівчиною явно хворою; на час розмови містера Уоррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.
Уоррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації — високим, плечистим, ставним, "un homme très chic", [26] як казав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сонцем на Женевському озері, в поводженні вгадувався сибарит, що знає життя тільки в найприємніших його проявах. Розмовляли вони німецькою мовою — як виявилося, гість здобув освіту в Геттінгені. Він був помітно схвильований, нервувався.