Одне слово, за якусь годину Ейб примудрився заплямувати честь і отруїти життя одного афро-європейського й трьох афро-американських мешканців Латинського кварталу. Тепер він просто не знав, як виплутатися з цієї халепи, і жив, немов у маячному сні: незнайомі негритянські обличчя вигулькували перед ним з найнесподіваніших закутків у найнесподіваніших місцях, і настирливі негритянські голоси переслідували його по телефону.
Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон опинився в становищі індіанця, який подав руку дружби білій людині; негри, що вважали себе жертвами зради, ганялися не так за Ейбом, як за Петерсоном, а Петерсон не відставав від Ейба, сподіваючись, що той його захистить.
У Стокгольмі Петерсон спробував налагодити власне виробництво вакси, але прогорів, і тепер його майно складалося з рецепта вакси й знаряддя виробництва, що вміщалося в дерев’яній скриньці. Його новоявлений опікун вранці пообіцяв знайти для нього діло у Версалі — там мешкав колишній Ейбів шофер, нині швець. Ейб навіть вручив Петерсонові двісті франків у кредит.
Розмері сердилася, слухаючи всі ці нісенітниці; щоб уловити кумедність становища, потрібне було особливе, грубувате почуття гумору, якого їй бракувало. Маленький чоловічок з його переносною фабрикою й нещирими очима, які час від часу закочувалися від страху так, що видніли тільки білки; Ейб, його брезкле, хоч і з витонченими рисами, обличчя — все це було їй чуже й далеке, як недуга.
— Дайте мені ще один тільки шанс, я більше нічого не прошу,— говорив Петерсон з тією старанною і все ж неправильною вимовою, яка властива жителям колоній.— Мій метод простий, а рецепт такий гарний, що мене розорили, вигнали із Стокгольма, бо я не погоджувався розкрити його.
Дік уважно подивився йому в обличчя, але цікавість, що засвітилася була в його очах, одразу ж згасла, і він обернувся до Ейба.
— Моя вам рада: їдьте до якогось іншого готелю й лягайте спати. А вже потім зустрінетеся з містером Петерсоном і про все домовитеся.
— Та невже ви не розумієте, в яку страшну халепу він ускочив? — вигукнув Ейб.
— Я краще почекаю в коридорі,— чемно мовив містер Петерсон.— Вам, напевно, зручніше буде обговорити мої справи без мене.
Він зобразив щось віддалено схоже на французький уклін і вийшов; Ейб підвівся повільно й важко, мов паровоз, що зрушує з місця.
— Я, здається, сьогодні не викликаю співчуття.
— Викликаєте, запевняю вас, і вельми глибоке,— відказав Дік.— Тож раджу вам якнайшвидше зникнути з цього готелю — найкраще, мабуть, через бар. Ідіть до "Шамбора" або до "Мажестіка" — там обслуговують ще краще.
— У вас не знайдеться чогось випити?
— Ні, в номері нема нічого,— збрехав Дік.
Ейб покірно почав прощатися з Розмері; довго тис їй руку й ворушив губами, марно силкуючись скласти якусь значну фразу:
— Ви най... Одна з най...
Їй було і шкода його, і бридко від дотику його брудної руки, але вона мило всміхалася, наче все життя мала справу з людьми, що перебувають на межі білої гарячки. Ми часто виявляємо непоясниму повагу до п’яних — це схоже на ставлення примітивних племен до божевільних. Саме повагу, а не острах. Людина, яка втратила людську подобу й здатна на все, викликає мало не побожний трепет.
Звичайно, потім ми примушуємо її платити за цю мить вищості, мить величі.
Ейб зробив останню спробу розжалобити Діка.
— Ну, а якщо я поїду до готелю, відмиюся, відпарюся, відісплюся й спекаюсь усіх цих сенегальців — чи дозволено мені буде зайти до вас увечері посидіти годинку?
Дік кивнув головою не стільки ствердно, скільки насмішкувато, й сказав:
— Здається мені, що ви переоцінюєте свої можливості.
— Шкода, що тут немає Ніколь,— вона б дозволила мені прийти,
— Що ж, приходьте.— Дік відійшов до шафи й дістав коробку з картонними картками — літерами алфавіту.— Приходьте, будемо грати в анаграми.
Ейб бридливо зазирнув у коробку — наче йому запропонували з’їсти щось таке, чого він страшенно не любив.
— Які ще анаграми? З мене досить усіляких...
— Це тиха, спокійна гра. Гравці складають із літер слова — будь-які, крім слова "алкоголь".
— Напевно, і "алкоголь" можна скласти.— Ейб засунув руку в коробку.— Ви дозволите мені прийти, якщо я складу слово "алкоголь"?
— Коли хочете грати в анаграми — приходьте.
Ейб сумно похитав головою.
— Ні, якщо ви в такому настрої, то нема чого приходити. Я вам тільки заважатиму.— Він посварився на Діка пальцем.— Але згадайте, що сказав Георг Третій: "Якщо Грант нап’ється, я хотів би, щоб він покусав інших генералів".
Він ще раз скоса глянув на Розмері — розпачливо блиснув золотавими очима — і вийшов. На щастя, Петерсона в коридорі вже не було. Почуваючись самотнім і бездомним, Ейб поїхав назад, до "Рітца", щоб перепитати в Поля, як зветься той пароплав.
XXV
Тільки-но він, перечепившись через поріг, зачинив за собою двері, Дік і Розмері квапливо обнялися. Порох Парижа лежав на них обох, але крізь цей порох вони вдихали запах своєї близькості — пластмасовий запах авторучки Діка, легенький подмух тепла від шиї й плечей Розмері. З півхвилини Дік ні про що не думав; Розмері перша повернулася до дійсності.
— Мені вже час іти, юначе,— сказала вона.
На мить вона замружила очі, потім розплющила їх і, весь час дивлячись на нього, поволі відступила до дверей — виходити так вона навчилася на початку своєї кар’єри, і ще не було режисера, якого б такий вихід не задовольнив.
Зайшовши до свого номера, вона зразу попрямувала до письмового столу, бо згадала, що забула на ньому свій годинник. Він лежав там; застібаючи браслет, вона перебігла очима незакінченого листа до матері, які писала щодня, й подумки почала складати останнє речення. Отоді, власне, у неї й виникло відчуття, що в кімнаті вона не сама.
В людському помешканні завжди є речі, що майже непомітно заломлюють світло: поліроване дерево, більш-менш начищена бронза, срібло, слонова кістка та ще безліч інших джерел світлотіні, настільки незначних, що ми взагалі не зважаємо на них,— край картинної рами, грань олівця, попільниці, кришталевої чи порцелянової дрібнички; все це діє на найбільш вразливі ділянки сітківки й ті асоціативні центри підсвідомості, якими ми послуговуємося дуже рідко — як скляр обрізками скла, що їх він зберігає про всяк випадок. Певно, саме цим можна пояснити появу невиразного "відчуття" чужої присутності у Розмері — ще до того, як вона встигла щось усвідомити. А усвідомивши, вона крутнулася й побачила на своєму ліжку мертвого негра.