Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повторила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не йшов їй з думок. Потім, побачивши, що вже початок на одинадцяту, вона подзвонила Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваючись, що з хвилини на хвилину прийде чи подзвонить Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Дзвонив портьє:
— Вас запитує містер Крошоу, un nègre. [19]
— У якій справі?
— Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що якогось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не робив лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.
— Нам нічого про ці справи не відомо.— Ніколь урвала розмову, поклавши трубку. Вся ця химерна історія з від’їздом та поверненням Ейба раптом відкрила їй очі на те, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне намисто. За її допомогою Розмері вибрала подарунок для матері — діамантовий кулон — і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з каліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й знову Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гроші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.
Приємно було ходити по крамницях сонячного дня у великому чужому місті, відчуваючи своє здорове тіло й рум’янець на щоках, кожним рухом і кожним кроком виказуючи впевненість жінки, яка знає, що подобається чоловікам.
В готелі їх зустрів Дік, по-ранковому веселий і бадьорий; Ніколь і Розмері відразу заясніли безмежною й чистою дитячою радістю.
Виявилося, що кілька хвилин тому Дік мав якусь плутану телефонну розмову з Ейбом, котрий, як він зрозумів, справді повернувся в Париж і зранку від когось ховається.
— Скажу я вам — зроду не мав такої химерної розмови по телефону.
Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з десятком якихось осіб. Цих телефонних співрозмовників йому щоразу рекомендували приблизно так:
— ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би...— У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.
Потім Дік почув таку заяву:
— Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психолога...
Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, задушили телефонним шнуром: вона так і не встигла зацікавити Діка ні як психолога, ані взагалі.
Далі розмова точилася так:
— Алло!
— Що ви ще скажете?
— Скажу "алло"!
— Хто це говорить?
— Це говорю я.— Хтось щоразу пирскав сміхом.— Зараз я передам трубку.
Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь метушнею, падіннями трубки, уривками фраз — як-от: "Ні, містере Норт, тільки не я..."
Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:
— Якщо ви справді приятель містера Норта, то приїдьте й заберіть його звідси.
Але тут раптом втрутився сам Ейб — промовив урочисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:
— Діку, я викликав расові заворушення на Монмартрі. А зараз я йду визволяти Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Копенгагені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явиться...— і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.
— Як ви опинилися в Парижі? — спитав Дік.
— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про барокко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. Заждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.
— Ради бога, не треба.
— Послухайте, Мері виїхала благополучно?
— Так.
— Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...
Отут Дік і повісив трубку — і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б корисна.
— Колись він був такий милий хлопець,— розповідала Ніколь Розмері.— Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого висиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала що він —привид, а Ейб іще й лякав її: перестріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька — одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.
Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Розмері із заздрістю думала про це життя, легке і безжурне, зовсім не таке, як у неї. Вона, власне, не знала життя, вільного від щоденних турбот, але високо цінувала дозвілля, як усі, хто його не мав. Для неї дозвілля означало відпочинок, але їй і на думку не спадало, що Дайверам відпочинок знайомий не більше, ніж їй самій.
— Що ж із ним сталося? — спитала Розмері.— Чому він запив?
Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не причетна,
— Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.
— А хіба колись було не так? — спитав Дік.— Здібна людина завжди йде по вістрі, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не витримують — і програють.
— Як на мене, причини тут глибші.— Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері.— Такі митці, як... хоч би й Фернан,— спокійнісінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?