Дік витріщив очі й трохи подався вперед.
— У Каліфорнії?!
— Атож, уявіть собі.
Дік тримав чек у простягнутій руці; щоб Касасус перейшов до діла, він обернувся до Пірса і, впіймавши його погляд, по-змовницькому підморгнув йому — то була жартівлива гра, розпочата три роки тому, коли Пірс закрутив роман з однією литовською графинею. Пірс сяйнув усмішкою, а Касасус тим часом підписав чек; він радо затримав би Діка, який йому подобався, але не знайшов приводу і тільки повторив, підвівшись і притримуючи пенсне на носі:
— Атож, Федерстон тепер у Каліфорнії.
Перрін за першим столом саме розмовляв із чемпіоном світу у важкій вазі; перехопивши на собі швидкий погляд Перріна, Дік зрозумів, що той хотів був гукнути його й познайомити з боксером, але в останню мить роздумав.
Скориставшись із свіжого досвіду, Дік успішно уник подальшої розмови з Касасусом — цебто спочатку уважно обдивився підписаний чек, потім угледів щось вельми цікаве за мармуровою колоною над головою клерка, а тоді, після складних маніпуляцій з тростю, капелюхом і листами, попрощався й рушив до виходу. Давно куплений чайовими швейцар подбав про таксі — воно вже чекало біля під’їзду.
— Кіностудія "Фільм пар екселянс" — це на маленькій вуличці в Пассі. Їдьте до Порт-де-ла-Мюет, а далі я вам поясню.
Події останніх двох днів викликали таке сум’яття в його душі, що він тепер і сам до ладу не знав, чого хоче. Коло Порт-де-ла-Мюет він відпустив таксі й пішки рушив у напрямку студії, але, за кілька будинків од неї, перейшов на другий бік вулиці. Зовні сповнений гідності, бездоганно елегантний, він насправді був сам не свій. Справжню гідність можна було повернути собі, тільки викресливши минуле, забувши напруження останніх шести років. Він кружляв довкола студії, наче дурнуватий хлопчисько з роману Таркінгтона, пришвидшуючи ходу там, де не було дверей, квапливо завертаючи за ріг,— боявся розминутися з Розмері, коли вона вийде. Студію оточували похмурі будинки. Поряд була крамниця з написом на вивісці: "1000 chemises". Всю вітрину заповнювали сорочки — складені в стоси, оздоблені краватками й напнуті на манекени, з дешевим шиком розкидані по споду вітрини. "1000 chemises" [14] — не віриш, полічи! Далі можна прочитати: "Papaterie", "Pâtisserie", "Solde" [15] — і рекламу "Déjeuner de Soleil" [16] з Констанцією Толмедж, а за нею — вивіски похмурішого змісту: "Vêtements Ecclésiastiques", "Déclaration de Décès", "Pompes Funebrès". [17] Життя і смерть.
Він розумів: те, що він зараз робить, стане поворотним у його житті — настільки це не узгоджується з усім, що було раніше, не узгоджується навіть з тим образом, у якому він міг і хотів би постати перед Розмері. В очах Розмері він уособлював вишукані манери, а тим часом його кружляння довкола студії було не що інше, як настирливість. Та для Діка цей вчинок, якого він не міг не зробити, був виявом якоїсь живої, хоча й глибоко в ньому зачаєної суті. Він прийшов сюди — в сорочці з бездоганно припасованими до рук манжетами, з рукавами, що входили в рукави піджака наче поршень у циліндр, з комірцем, що бездоганно облягав шию, підстрижений за останньою модою і з не менш модною папкою в руці,— прийшов, гнаний тією самою силою, що примусила колись іншу людину зійти на церковну паперть у Феррарі у волосяниці, посипавши голову попелом. То була данина, яку Дік сплачував речам непозбутнім, несподіваним, непідвладним ніякому осудові.
XXI
По трьох чвертях години марного чекання Дік раптом опинився в товаристві чужої йому людини. І, як це інколи трапляється, саме тоді, коли йому найменше того хотілося. Намагання вберегти від стороннього ока зболілу душу нерідко призводить до протилежного; так актор, пропускаючи репліки в своїй ролі, змушує глядачів прислухатися і створює напруження почуттів, яке допомагає публіці самій доповнити недомовлене. А ще буває так: рідко жаліючи людей, що прагнуть і справді потребують нашого співчуття, ми водночас віддаємо його тому, хто з якихось причин викликає у нас жалість умоглядну й невиправдану.
Дік, напевне, міркував би саме так, якби схотів проаналізувати епізод, про який ітиметься. На розі вулиці Ангелів його зупинив американець років тридцяти з худим, блідим обличчям, яке кривилося в напівбоязкій, напівзухвалій посмішці. Поки той прикурював, Дік відразу відніс його до віддавна знайомого типу — типу молодиків, що, картинно спершись ліктями на прилавок, стовбичать з ранку до вечора в тютюнових крамничках, роздивляючись покупців крізь вузесеньку щілину свого інтелекту. Один із тих завсідників крамничок, гаражів, де по темних закутках укладаються угоди про якісь афери, перукарень і фойє маленьких кінотеатрів,— так, принаймні, визначив його собі Дік. Іноді такі обличчя дивляться з найбрутальніших карикатур Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав неспокійним оком на похмуре пограниччя злочинного світу, що лежало, здавалося, зовсім поряд.
— То як вам Париж, братик? — Не чекаючи відповіді, він пішов поряд, рівняючи свої кроки до Дікових. Потім підбадьорливо спитав: — А ви звідки?
— З Буффало.
— А я із Сан-Антоніо... Тільки я застряв тут — після війни дома ще не був.
— Воювали?
— Атож! У вісімдесят четвертій дивізії — чули про таку? — Молодик вихопився на крок уперед і втупив у Діка лиховісний погляд.— А ви живете в Парижі, братику? Чи тільки так, проїздом?
— Проїздом.
— І в якому готелі?
Дік подумки всміхнувся: "братик", видно, замірявся вночі обчистити його номер. Але хлопець відразу вгадав його думки і нітрохи не збентежився:
— З вашими м’язами, братику, мене нічого боятися. В Парижі, звісно, крутяться такі, що полюють на американських туристів, але я до них не належу.
Дікові набридло, він зупинився.
— Я бачу, у вас багато вільного часу.
— Ні, чому ж, я тут при ділі.
— При якому ж?
— Продаю газети.
Таке невинне заняття якось не в’язалося із злодійкуватими манерами молодика; він, однак, зразу ж додав:
— Будьте певні, я минулого року заробляв — дай боже кожному, по десять, а то й двадцять франків за номер "Санді таймс", що коштує шість.
Він витяг з пошарпаного гаманця газетну вирізку й показав Дікові. Це була карикатура: нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках.