Для Діка й Розмері то була ще найщасливіша пора кохання, пора яскравих і могутніх ілюзій, що переносили їхні злиті воєдино істоти в інший світ — нереальний світ, де інші людські стосунки не мають значення. Здавалося, шлях, яким вони прийшли в цей світ, був особливо невинний — неначе їх вела одне до одного низка чистісіньких випадковостей, але випадковостей таких численних, що врешті-решт вони не могли не повірити, що створені одне для одного. І вони пройшли той шлях, нічим себе не заплямувавши — так принаймні здавалося,— не принизивши себе ні хтивими помислами, ані потаємною змовою.
Але для Діка воно тривало недовго; шлях той урвався, перше ніж вони доїхали до готелю.
— Нічого з цього не вийде,— сказав він, жахаючись власних слів.— Я кохаю вас, але це не міняє того, що я говорив учора.
— А мені тепер однаково. Я тільки хотіла, щоб ви покохали мене. Ви сказали, що кохаєте,— і цього досить.
— На жаль — кохаю. Але Ніколь не повинна нічого знати, навіть здогадуватись про щось. Я не можу розлучитися з Ніколь. Не тільки тому, що не хочу,— тут є інше, важливіше.
— Поцілуйте мене ще раз.
Він поцілував, але він був уже не з нею.
— Ніколь не повинна страждати — вона кохає мене, і я її кохаю. Сподіваюсь, ви розумієте.
Вона розуміла, це вона завжди добре розуміла — не можна завдавати людям болю. Вона знала, що Дайвери кохають одне одного, не сумнівалася в цьому з самого початку. Але їй здавалося, що то вже охололе почуття, схоже скоріше на її любов до матері. Коли люди так щедро роздаровують себе оточенню — чи не означає це, що їхній взаємний потяг утратив силу?
— І це справжнє кохання,— сказав Дік, прочитавши її думки.— Кохання цілюще. Повірте, все це надто складно, всіх обставин навіть і не поясниш. Вони, до речі, й спричинили оту безглузду дуель.
— Звідки ви дізналися про дуель? Ми ж домовилися не розповідати вам про неї.
— Невже ви гадаєте, що Ейб може щось утаїти? — з ущипливою іронією мовив Дік.— Якщо у вас є таємниця, можете оголосити її по радіо, надрукувати в популярній газеті, але ніколи не звіряйте її людині, яка випиває більш як три чарки на день.
Вона засміялася і ще тісніше пригорнулася до нього.
— Отож у нас з Ніколь не такі прості стосунки. Здоров’я в неї слабке, вона тільки виглядає здоровою. Звідси й весь клопіт.
— Ох, розкажете усе потім. А зараз цілуйте, кохайте мене! Я вас кохатиму, але так, що Ніколь нічого не помітить.
— О любе моє дівча.
Вони ввійшли у вестибюль готелю; Розмері трохи відстала, щоб глянути на нього збоку, помилуватися ним. Він ішов швидкою, пружною ходою, неначе повертався після великих звершень і поспішав назустріч звершенням ще більшим. Сіяч веселощів, дародавець неоціненних скарбів щастя. Капелюх на ньому був найдовершенішим капелюхом у світі, в одній руці він тримав масивну трость, у другій — жовті рукавички. Розмері думала про те, який чудовий вечір чекає всіх, хто буде сьогодні в його товаристві.
Вгору, на п’ятий поверх, вони рушили пішки. На першій площадці сходів зупинились і поцілувались; на другій вона була обережніша, на третій — тим більше. Не дійшовши до четвертої, вона зупинилася й легенько доторкнулася до його уст — то мав бути прощальний поцілунок. Потім вони на хвильку зійшли на поверх нижче — так захотів Дік,— а тоді вже піднялися на свій поверх. Наостанок їхні пальці сплелися на поручні й повільно-повільно розплелися. Дік знову рушив униз домовлятися про вечерю, а Розмері вбігла до свого номера й сіла писати листа матері. Її гризло сумління, бо вона анітрохи за нею не скучила.
XVIII
Хоч Дайвери й зневажали диктовані модою форми світського життя, вони були надто сучасними людьми, щоб відмовитися від його ритмів; на їхніх вечірках робилося все, щоб гості не встигали знудитися, і тим приємніше було подихати свіжим повітрям нічної пори, серед калейдоскопічної зміни вражень.
Того вечора веселощі наростали в темпі балаганного фарсу. Спочатку було дванадцять чоловік, потім шістнадцять, а згодом, по четверо в автомашинах, вони вирушили в блискавичну одіссею до Парижа. Все було передбачене заздалегідь. Немов за помахом чарівної палички, з’являлися нові люди, супроводжували їх майже з професійною вправністю екскурсоводів, а потім зникали, поступаючись місцем іншим. Розмері не здивувалася б, якби їй сказали, що вдень ці люди спеціально для них набиралися свіжості й снаги. Як несхоже це було на голлівудські бенкети, хоч би які грандіозні за розмахом! Серед багатьох розваг була й прогулянка в автомашині перського шаха. Де Дік її роздобув, чого це йому коштувало,— те нікого не обходило. Розмері сприйняла її як ще одне диво казкового світу, в який вона потрапила два роки тому. Цей автомобіль, на шасі особливої конструкції, був виготовлений в Америці. Колеса в нього були срібні, радіатор теж. Всередині оббивка сяяла безліччю блискучих скелець, що їх придворний ювелір мав замінити справжніми діамантами, коли за тиждень автомобіль прибуде до Тегерана. Позаду було тільки одне місце, бо шах може їздити тільки сам, і всі по черзі вмощувалися на ньому, а решта сідала на підлогу, застелену куничим хутром.
І завжди душею всього цього був Дік. Розмері запевняла матір, з якою подумки ніколи не розлучалася, що зроду не зустрічала людини чарівнішої, прекраснішої, ніж Дік того вечора. Вона порівнювала з ним двох англійців, що їх Ейб уперто називав, "майор Хенгіст і містер Хорса", [11] принца-наступника однієї із скандінавських держав, письменника, який щойно повернувся з подорожі по Росії, самого Ейба, дотепного й шаленого, як завжди, Колліса Клея, який зустрівся їм десь по дорозі й залишився з ними. Але жоден з них не годен був Дікові в слід ступити. Її захоплював його самозабутній запал, його вміння наснажувати найрізноманітніших людей, позбавлених власної ініціативи й залежних від його уваги, як піхотний батальйон від інтенданта,— і все без видимих зусиль, з невичерпним запасом приязні до всіх заразом і кожного зокрема.
...Потім вона згадувала найщасливіші хвилини цього вечора. Коли вона вперше танцювала з Діком і сама собі здавалася неймовірно вродливою поряд з ним, таким високим і струнким,— вони не танцювали, а ніби линули в повітрі, як уві сні,— він обертав її то в один, то в другий бік так замилувано, наче тримав у руках яскравий букет квітів чи відріз дорогої тканини, гордо показуючи його десяткам очей. Якусь хвильку вони зовсім не танцювали, тільки стояли, пригорнувшись одне до одного. А над ранок вони лишилися на мить самі, і її молоде вологе тіло, прагнучи вирватися з набридлої одежі, припало до нього серед вішалок з капелюхами й накидками...