Чекаючи поїзда, вони сіли за столик під аркадою, високе склепіння якої вбирало і дим, і гамір, і звуки музики; оркестр виконав на їхню честь "Так, ми не маємо бананів", і вони нагородили оплесками диригента, явно задоволеного собою. Дівчина з Теннессі забула про свої прикрощі й розважалася разом з усіма, навіть почала загравати з Діком та Ейбом, пускала бісики й ніби ненароком торкалася їхніх рук, а вони добродушно дражнили її.
Потім прибув паризький поїзд, вони поїхали, і земля, в якій під теплим дощем дотлівали останки вюртембержців, прусських гвардійців, альпійських стрільців, манчестерських робітників та вихованців ітонської школи, залишилася позаду. Вони їли бутерброди з копченою ковбасою й сиром, куплені у вокзальному буфеті, й запивали їх вином божоле.
Ніколь не поділяла їхнього настрою. Нервово покусуючи губи, вона переглядала путівники по місцях боїв, що їх прихопив із собою Дік. Так, він, видно, добряче простудіював історичні розділи і, своїм звичаєм, дещо спростив, а дещо згладив — недаремно в його версії Ам’єнська битва нагадувала один із прийомів у його домі.
XIV
Вони домовились, що ввечері підуть дивитися ілюмінацію на виставці декоративного мистецтва, та по приїзді в Париж Ніколь сказала, що надто втомилася й не піде. Вони завезли її до готелю "Король Георг", і коли вона зникла за пересічними площинами, утвореними грою світла в скляних дверях, Розмері відчула полегшення. Ніколь являла собою силу і, можливо, силу лиху; в усякому разі, її слова і вчинки не можна було передбачити, як материні. Розмері трохи побоювалася її.
Об одинадцятій Розмері, Дік і Норти зайшли до кафе-поплавця, нещодавно відкритого на Сені. В річці миготіли мостові ліхтарі і погойдувалися десятки холодних півмісяців. Живучи в Парижі, Розмері й мати по неділях іноді виїздили пароплавчиком до Сюрена і дорогою укладали плани на майбутнє. У них було обмаль грошей, але місіс Спірс покладала такі надії на доньчину вроду та на амбіцію, яку сама їй прищепила, що ладна була важити всім, що мала; ставши на ноги, дівчина віддячить матері сповна...
Відколи вони приїхали до Парижа, Ейб Норт весь час ходив напідпитку; очі його почервоніли від вина й від сонця. Того вечора Розмері вперше помітила, що він не проминає жодної нагоди випити, і подумала, що Мері Норт навряд чи це до вподоби. Мері, хоч яка була сміхотлива, говорила так мало, що Розмері, власне, майже нічого про неї не знала. Розмері подобалося її пряме чорне волосся — зачесане назад, воно лише на спині закручувалося плавною хвилею; час від часу тоненьке пасмо спадало їй на лоб — навскіс до скроні,— і коли воно лізло в очі, Мері, струснувши головою, відкидала його.
— Ходімо сьогодні раніше спати, Ейбе, нехай це буде остання чарка.— Промовляла Мері спокійно, але в голосі вгадувалося легке занепокоєння.— Ти ж не хочеш, щоб тебе завтра внесли на пароплав, та ще й розплескуючи по дорозі.
— Так, усім час додому,— підтримав Дік.— Уже пізно.
На благородному обличчі Ейба з’явився впертий вираз, і він рішуче заперечив:
— Ні, ні.— І після значущої паузи додав: — Куди нам поспішати. Розіп’ємо ще пляшку шампанського.
— Я більше не п’ю,— сказав Дік.
— А Розмері вип’є. Вона ж природжений алкоголік, тримає у ванній пляшку джину, та й взагалі. Мені її мати розповідала.
Він вилив решту шампанського в келих Розмері. Першого дня в Парижі Розмері випила стільки лимонаду, що їй аж погано стало, отож навіть не пригублювала ніяких напоїв. Але тепер вона піднесла келих,
— Отакої! — вигукнув Дік.— А ви казали, що не п’єте!
— Але не казала, що не питиму.
— А що скаже мама?
— Один келих можна.— Їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допоможе їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: — Та ще й учора був мій день народження, мені сповнилося вісімнадцять.
— Чого ж ви не сказали? — хором обурилися всі.
— Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту.— Вона допила шампанське.— А тепер вважайте, що ми відсвяткували.
— Е, ні,— заперечив Дік.— Завтра ввечері ми відсвяткуємо ваш день народження, ясно? Вісімнадцять років — це неабияка дата!
— А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить,— сказала Мері.
— Атож, атож,— підхопив Ейб.— Як і після вісімнадцяти.
— Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав,— докинула Мері.— Але він покладає великі надії на Нью-Йорк. З ним у нього пов’язані всі плани.— Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна.— Він повертається в Штати писати музику, а я їду в Мюнхен займатися співами, і коли ми знову зустрінемось, світ належатиме нам!
— Це чудово! — закивала головою Розмері. Шампанське вже давалося взнаки.
— А тим часом — ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціонувати.
Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча давно вже перестав вірити в нього.
— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.
Ейб уловив у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:
— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.
— Тим краще,— спокійно відповів Дік,— тим краще. Можливо, я й зовсім закину свій, як ви кажете, "науковий трактат".
— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері.
Розмері вперше побачила в Діка таке обличчя — застигле, без будь-якого виразу. І відчувши, що його слова мають якийсь прихований і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: "Ну що ви, Діку!"
Але Дік уже весело сміявся.
— Закину цей і візьмуся за інший,— додав він і підвівся з-за столу.
— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...
— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.
— На добраніч, Діку любий.
Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втрачала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таємниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...