Ні життя ні смерть

Страница 5 из 11

Александр Беляев

— І що ж ви знайшли? — нетерпляче спитав Гільберт.

— Синильну кислоту! — Отруту!

— Надзвичайно сильну. Вбиває вмить, і від неї нема порятунку!

— Але ж як вона туди потрапила?

— У цьому вся суть.

— Це Артур Леслі! Безутішний племінник астронома! Ви пам'ятаєте, Гільберт, як він просив, а потім погрожував? Негідник! А дивіться, як розіграв пригніченого жалем!

— Коли він міг це зробити? Здається ж, не підходив близько до апаратів...

— Так, — задумано промовив хірург, — можливо, сюди вплутані інші. Може, сестра милосердя?..

— Треба повідомити поліцію! Адже це злочин! — вигукнув обурений Гільберт.

— Ні в якому разі! — заперечив Карлсон. — Ми тільки зашкодимо собі. Наполохаємо робітників, на яких кінець кінцем розраховуємо. І, зрештою, що може зробити поліція? Кого ми можемо обвинуватити? Артур Леслі — зацікавлена особа. Але що він причетний до злочину, у нас немає ніяких доказів.

— Можливо, ви й маєте рацію, — замислено промовив Гільберт. — У всякому разі, нам треба бути дуже обережними.

4. ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

Минув місяць. Наближався день "воскресіння мертвих". Публіка хвилювалась. Точилися суперечки, чи пощастить вернути життя "замороженим" в анабіозі.

В ніч напередодні оживлення хірург у присутності Гільберта і Карлсона оглянув тіла Леслі і Мере. Вони лежали немов трупи, холодні, бездиханні. Хірург постукав лікарським молоточком по замерзлих губах поета, і удари лунко рознеслися в порожньому залі, наче молоточок бив по куску дерева. Від тепла, що вийшло і тіла, вії покрилися памороззю.

Під час огляду тіла астронома напрактиковане око хірурга помітило на оголеній руці невеличкий бугорок під шкірою. На вершині бугорка видно було ледве помітну цятку, ніби від уколу, а нижче — замерзла краплина якоїсь рідини.

Хірург осудливо похитав головою. Він зскріб ланцетом замерзлу краплю, обережно відніс цей шматочок льоду в кабінет і там зробив аналіз. Карлсон і Гільберт уважно стежили за роботою хірурга.

— Ну що?

— Те ж саме. Знову синильна кислота! Хоч як оберігали, а все ж Артурові Леслі, очевидно, пощастило якось впорснути під шкіру свого обожнюваного дядечка краплину смертельної отрути.

Гільберт і Карлсон були пригнічені.

— Все загинуло! — у відчаї промовив Гільберт. — Едуард Леслі вже ніколи не прокинеться. Наше діло безнадійно скомпрометовано.

Карлсон шаленів.

— Під суд його, негідника! Тепер і я бачу, що цього злочинця треба віддати до рук правосуддя, хоча скандал і зашкодив би нам!

Хірург, підперши голову рукою, про щось думав.

— Стривайте, може, ще нічого не втрачено! — нарешті заговорив він. — Не забувайте, що отруту було впорснуто під шкіру зовсім замороженого тіла, в якому припинялися всі життєві процеси. Всмоктування уже було неможливе. При відсутності кровообігу отрута не могла рознестись по крові. Якщо отруйна рідина була нагріта, то трохи цієї рідини могло проникнути під шкіру, і шкіра від тепла стала еластичнішою. Але далі рідина не могла просочитись. Ця краплина, яка виступила на місці уколу, свідчить, що злочинцеві не вдалося впорснути отрути багато.

— Але ж досить і краплини, щоб отруїти людину. — Цілком правильно. Тільки цю краплину ми спокійнісінько виріжемо з шматочком м'яса.

— Невже ви думаєте, що людина зостанеться живою після того, як у її тілі, можливо протягом двох-трьох тижнів, була отрута?

— А чому б і ні? Треба тільки вирізати глибше, щоб жодної краплі не лишилося в тілі! Розігрівати тіло, хоч і часткову, ризиковано. Доведеться зробити оригінальну "холодну" операцію.

І, взявши молоток та інструмент, схожий на долото, хірург попрямував до трупа і заходився зрубувати бугорок, так наче скульптор працював над мармуровою статуєю. Шкіра і м'язи маленькими мороженими стружками падали на дно ящика. Скоро на руці утворилась невелика ямка. — Ну, здається, досить!

Стружки геть позмітали. Ямку помазали йодом, який одразу ж замерз.

За вікном пожвавлювався вуличний рух. Біля будинку вже стояла черга нетерплячих. Двері відчинили, і зал заповнила публіка.

Рівно о дванадцятій дня познімали скляні віка з ящиків, і хірург, поглядаючи на термометр, почав поволі підвищувати температуру.

— Вісімнадцять... десять... п'ять нижче нуля. Нуль!.. Один... два... п'ять вище нуля!..

Пауза.

На віях Мере розтала паморозь, і куточки очей наповнилися мовби слізьми.

Перший заворушився Мере. Напруження в залі досягло найвищого ступеня. Серед глибокої тиші Мере раптом гучно чхнув. Це розрядило напруження публіки, і вона загула, як бджоли у вулику.

Мере підвівся, зручніше усівся в своєму скляному ящику, позіхнув і осоловілими очима глянув на публіку.

— Доброго ранку! — жартівливо привітав його хтось із натовпу.

— Дякую. Тільки мені страшенно хочеться спати! — і він клюнув носом.

Серед публіки почувся сміх.

— За місяць не виспався

— Так він же п'яний! — лунали голоси.

— В момент заморожування, — голосно пояснив хірург, — містер Мере був п'яний. В такому стані його застиг анабіоз, припинивши всі процеси в організмі. Тепер, оживши, Мере, природно, і досі перебуває під впливом хмелю. А через те, що він, очевидно, не спав ніч перед анабіозом, то зараз хоче спати. Анабіоз — не сон, а щось середнє між сном і життям.

— Кров! Кров! — вигукнув зляканий жіночий голос. Хірург подивився навколо. Погляди публіки були прикуті до тіла Леслі. На рукаві його халата виступила кров.

— Заспокойтесь! — голосно мовив хірург. — Тут немає нічого страшного. Під час анабіозу професорові Леслі довелося зробити невелику операцію, яка не має ніякого відношення до його заморожування. Як тільки кров відігрілась і поновився кровообіг, з рани виступила кров. От і все. Ми зараз перев'яжемо рану! — І, розірвавши рукав халата Леслі, хірург швидко забинтував йому руку. В цей час Леслі опритомнів. — Як ви себе почуваєте?

— Дякую, добре! Здається, легше стало дихати! Справді, Леслі дихав рівно, не було помітно судорожних порухів грудей.

— Ви бачили, — звернувся хірург до публіки, — що експеримент анабіозу скінчився щасливо. Тепер тих, що були піддані анабіозу, оглянуть лікарі-спеціалісти.

Натовп гомінливо розходився, а Мере і Леслі пройшли в кабінет.