— Чекай! Іди й сідай собі там на лаві, почуєш, що свідки говоритимуть!
Чепіга плюнув крізь зуби. Обернувся і йде до лавки. По дорозі до адвоката півголосом:
— Чому пан за мене не обізвуться? — А в душі подумав: Аби тобі мої вісім срібних боком вилізли! Як я маю сам за себе робити "тлумачене", то на дідька мені тебе було!"
Він сідає на лавці і розглядається по залі. Вдивляється в цісарський портрет.
"Ов! — думає.— Що це? Хіба ж не найясніший пан! Ото раз! Зроду не бачив! Дай му боже панування, аби я лише з тої біди вибрався..."
Його думки перервало інше. До зали ввійшла стара Варварка, пошкодована. Була це бабуся більше шістдесяти літ. Стара, з поморщеним лицем, начеб хто шкіру ниткою постягав. З-під брудної шмати, що нею завинула голову, вилазять космини сивого волосся. Свитина на ній обідрана, старезна. Вона підпирається костуром і трясеться цілим тілом. До залу входить з острахом. У неї дрижать губи, які старається вдержати вкупі. Ніс кривий, звисає геть над верхню губу.
— Приступи ближче!
Варварка підходить до стола. Одною рукою опирається на костур, другою держиться стола, аби не впасти.
— Тебе зовуть Варваркою Пастернаковою?
— Так, ая!
— Що, не можеш стояти?
— Насилу стою, та не вистою.
— Возний! Подати бабі стілець!
Варвара сідає поволі, впираючись позад себе до стільця рукою.
— Скільки тобі літ?
— Буде десь на Різдво п’ятдесят.
— Ов! Так мало? Ти виглядаєш на більше як шістдесят.
— Злидні побили, злидні, біда присіла... Було і в мене не те! Був чоловік, хата, землі трохи, були діти — все минулося. Дітей поховала, чоловік розпиячився з туги, все прогайнував, та його наостанку дерево в лісі вбило... Все пішло марно, не годна була ні хати врятувати, ні ґрунту... Я опинилася під плотом. Спочатку, поки була сила, я працювала, а відтак сила, що чоловік не вибив, лишилася на людських загонах, а я пішла з торбою... А собаки беззубої ніхто не хоче держати. Тепер і хліба, що випрошу, не годна вкусити...
Стара махнула дрижачою рукою і витерла сльози з очей.
— З чого живеш?
— З прошеного.
— Із того, що вкраде! — відзивається Грицько з лави.
— Мовчати! — гримнув президент.— А то скажу замкнути!
— Бог мене за те не скарає, щоб я чуже рушила! На мені нема чужої волосинки!
— Ти не слухай, що він буркоче, а слухай, що я тебе питатиму! Ти знаєш цього чоловіка, що там сидить?
Бабуся оглядається.
— Знаю, від дитини його знаю, та най йому бог того не пам’ятає, як він мене скарав!
— Він тобі який родич?
— Та де, то багач, а я жебрачка!
— Не маєш до нього якої злості — так, щоби ти аж неправду, могла сказати?
— Най йому бог простить, як я йому простила! Я буду казати щиру правду, так, як на сповіді! Не довго мені вже гараздувати! Треба буде богу вирахуватися з кожного кроку!
— Ну, то будеш присягати! Стань перед хрестом і піднеси три пальці вгору та говори за мною!
Грицько схоплюється з лавки і біжить до стола.
— Я прошу цісарського та панського паліграфу[5] не дати їй присягати!
— Чому?
— Бо вона чарівниця, вона відьма! З чортами знається, в бога не вірить. Вона молоко у корів людських відбирає.
— Мовчи, дурню.
Грицько, вертаючи до лавки, б’є себе руками об поли.
— Ото раз! Ото правда! Гей, гей!
Президент — до Варвари, що не може дати собі ради з пальцями і насилу придержує лівою рукою пальці правої:
— Я...
Варвара мовчить.
— Ну, говори ж: я...
— Ну, ну, я...
— Присягаю...
— Сто раз, не. то раз...
— При-ся-гаю... Повтори кожне слово за мною!
— Ну присягаю...
— Господу богу...
— Господу богу, а кому ж би іншому, таж без його волі святої...
Президент сердиться і стукає ногою об поміст.
— Всемогучому...
— Так, так...— повторює Варвара, хитаючи головою.
— І всевидющому...
— І всеїдущому...
— Чисту присягу...
— Чисто присягу...
— Що про що в суді...
— Що про що в суді...
— Питана буду...
— Пити не буду... Де, де, де, мені аби на кавальчик хлібця, а не то на горівку! Куди мені, аби я її не виділа, най її п’є той, що на світ не може...
Президент стукотить ногами з нетерплячки.
— Скажу щиру правду!..
— Я все сказала правду, побий мене бог, коли я одно словечко збрехала!
— Скажу щиру правду!..
— Скажу щиру правду...
— І нічого більше, лиш тільки правду!..
Варвара мовчить.
— Ну, повтори! І нічого більше, лиш тільки правду!..
— Нічого, лиш правду!..
— Так, мені, господи боже, помагай!..
— Най йому бог не пам’ятає моєї кривди...
Президент і Варварка сідають, знеможені, на свої місця.
— Тепер скажи нам під тою присягою, як то було?
— Коли?
— Та коли! Тоді, як тебе до комори брав!
— Та як було! Я прийшла за прошеним хлібом на його обійстя. Бодай мені ноги покрутило, заки я там ступила. Та чи я сподівалася такої напасті? Його лихий попутав, не інакше! Його молодиця дала мені шматок хліба, я подякувала, змовила молитву, як водиться, та й іду далі! Йно я за ворота, а він... во, летить за мною, як вампір!
— Ти з ними добре знаєшся, а що я не казав? — каже Грицько. Він дивиться на свого адвоката, зраділий. Ось піймав стару на брехні! Присягалася, що не чарівниця, не відьма, а сама каже, що з вампірами знається! Та чому той бісів "адукат" і рота не відкриє? Заклав якусь кульбаку на ніс та й бавиться якимсь патичком, а ноги заодно витягає попід стіл, як ткач. Невже ж так борониться людей? Ото йому нараяли вобронца!
— Прибіг та як наскочить на мене: "Давай, відьмо, сорочку!" — "Яку сорочку,— кажу,— бог з вами?!". — "Ти на бога,— каже,— не покликайся, бо тобі чортяка татом!" Ая! такими словами, во! Я складаю руки, хрест цілую, а він мене за лікоть, та так мною, чуєте, телепає, як грушкою! "Віддай,— каже,— та віддай по-доброму!" Та й відтак затягнув мене на обійстя, та й до сіней, та й до комори. А я так і задерев’яніла, що ні крикнути, ні заплакати не можу.
Страх налякалася того звіра! Він замкнув двері, а я вже нежива стала. Ось буде мені кінець... та без сповіді святої, без покаяння. "Господи, рятуй",— кажу. Я так господонька всё просила, аби без покаяння не вмерти, а от нічого з того, не заслужила собі тої ласки... Господи, прийми мою бідну душу, та най там, аби лиш недовго мучитися..." А він, нелюд, безсоромник, каже: "Роздягайся, бабо!" — Та й здирає з мене всі лахи. Роздяг мене,— шануючи ваші панські голови і день ясний,— геть дочиста, і відтак: "Де сховала сорочку? Кажи, а то тобі амінь зроблю!" А я така налякана, горло мені так засохло, що слова не вимовлю. А він пошпортав щось у куті, вийняв мотузок і кусень кимаки, зв’язав мені руки. Я не боронюся нічо, лиш бога молю за гріхи свої... А він як закрутить раз і другий — господи! І я тоді крикнула раз, ая, крикнула, пищала не своїм голосом, що правда — ще раз присягну... "Признавайся,— каже,— де діла сорочку?" — "Не губи душу!" — кажу і прошуся. Чую, як його молодиця калатає до дверей. "Пусти,— каже,— Грицю, бабу!" А він ще гірше розлютився та знову як покрутить, а я зомліла ціла — вмерла геть і вже нічого не знаю більше...