Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Страница 7 из 75

Жюль Верн

Барсак машинально підкрутив вуса і сказав:

— Нехай увійдуть. — При цьому він кинув швидкий погляд у дзеркало, де відбивалася його гладка постать, і саме через це не звернув уваги на годинник, який показував шосту.

Це було — коли зробити необхідну поправку на різницю в довготі — точнісінько в ту мить, коли почався наскок на агентство ДК Центрального банку в Лондоні.

Відвідувачів, чоловіка років під сорок і дівчину років двадцяти — двадцяти п’яти, провели в кімнату, де в прохолоді ніжився Барсак, набираючись сил перед втомною процедурою офіціального обіду.

Чоловік і справді був дуже високий. Пара довжелезних ніг підтримувала порівняно короткий тулуб, над яким витягнута кістлява шия служила п’єдесталом для довгастої голови. Очі в нього були, може, й не вирячені, як твердив вістовий, але все ж опуклі, ніс великий, губи товсті, оголені невблаганною бритвою. Короткі бакенбарди, як звичайно вважають класичною приналежністю австрійців, і віночок кучерявих волосинок навколо лисого блискучого черепа, зовсім не скидалися на мочалку і були руді.

Наш портрет досить ясно показує, що чоловік цей був не вродливий, але при тому він був симпатичний, його товсті губи свідчили про щиросердість, а в очах світилася та лукава добрість, яку наші батьки називали добродушністю.

Його супроводила молода дівчина. Треба сказати, що вістовий тут анітрохи не перебільшив. Вона і справді була не тільки гарненька, а просто красуня: висока, тоненька, з граціозною талією, між свіжих губок виднілися чудові зуби, великі очі відтінялися чарівно окресленими бровами, такими ж чорними, як і густе волосся, і всі риси обличчя були напрочуд гармонійні.

Барсак запропонував своїм відвідувачам сісти, і чоловік почав:

— Пробачте нам, пане депутат, що ми вас турбуємо і що змушені самі вам відрекомендуватись. Мене звуть Аженор де-Сен-Берен, я домовласник, неодружений, громадянин міста Ренна. — Отак виклавши дані про своє суспільне становище, Аженор де-Сен-Берен зробив невеличку паузу, потім продовжував: — А це мадемуазель Джейн Морна, моя тітка.

— Ваша тітка?.. — повторив Барсак.

— Так. Мадемуазель Морна — справді моя тітка, — підтвердив Аженор де-Сен-Берен, а молода дівчина весело усміхнулась.

Єдиною вадою її вродливого обличчя був надто серйозний вираз, і від усміху воно одразу яснішало.

— Пан де-Сен-Берен, — пояснила вона з легким англійським акцентом, — дуже пишається тим, що він мій племінник, і ніколи не пропускає нагоди заявити, ким він мені доводиться...

— Це мене молодить, — перебив племінник.

— Але, — продовжувала Джейн Морна, — після того, як він досяг свого, а саме справив враження і встановив свої законні права, він погоджується помінятися зі мною ролями і стає дядечком Аженором, яким він, за сімейною угодою, завжди був від самого мого народження.

— І що більше відповідає моєму вікові, — пояснив дядько-племінник. — Але годі про це. Дозвольте пояснити, пане депутат, що привело нас сюди. Ми з мадемуазель Морна — дослідники. Моя тітка-племінниця належить до безстрашних мандрівників, а я, як добрий дядько-племінник, дав себе затягти в ці далекі краї. Ми не збираємось залишатися в Конакрі, а маємо намір пуститися в глиб країни, шукаючи свіжих вражень. Наші приготування закінчені, і ми вже збиралися вирушити, коли дізналися, що тим же шляхом має виступити експедиція під вашкм керівництвом. І я сказав тоді мадемуазель Морна, що, яка б не була ця країна спокійна, на мою думку, все ж краще нам приєднатися до цієї експедиції, якщо тільки нас згодяться прийняти. От ми й прийшли просити вашого дозволу подорожувати разом з вами.

— В принципі я не бачу в цьому нічого незручного, — відповів Барсак, — але, ви ж розумієте, мені треба переговорити з своїми супутниками.

— Ну, звичайно, — погодився Сен-Берен.

— Можливо, — зауважив Барсак, — вони побоюватимуться, що присутність жінки може затримати нас у дорозі і взагалі несумісна з виконанням наміченої програми... В такому разі...

— Нехай їх це не лякає! — запротестував дядечко Аженор. — Мадемуазель Морна — справжній хлопець. Вона сама просить вважати її товаришем у подорожі.

— Саме так! — підтвердила Джейн Морна. — Хочу ще додати, що ми вас аніскільки не обтяжимо. У нас є коні й носії, і все, що потрібно, в достатку. Ми навіть найняли двох бамбара, колишніх сенегальських стрілків, вони служитимуть у нас провідниками й перекладачами. Як бачите, нас можна прийняти без вагань.

— Коли так, то справді... — визнав Барсак. — Зрештою, я сьогодні ж увечері поговорю про це з товаришами, і, якщо вони погодяться зі мною, це справа вирішена. Коли я зможу дати вам остаточну відповідь?

— Завтра, в момент від’їзду, бо ми, у всякому разі, завтра ж виїжджаємо з Конакрі.

І відвідувачі попрощалися.

На обіді у губернатора Барсак передав своїм колегам їхнє прохання, яке було зустрінуте сприятливо. Бодрієр, правда, спробував за своїм звичаєм заперечувати, вбачаючи в такій пропозиції щось непевне, якусь таємничу пастку... Але його висміяли, і підтримка губернатора вирішила справу.

Так експедиція, очолювана Барсаком, збільшилася ще двома учасниками і складалася тепер, разом з журналістом, із десяти чоловік, не рахуючи носіїв і військової охорони.

І на ранок примхлива доля усміхнулась командирові цієї охорони, капітану колоніальних піхотних військ П’єру Марсенею. Він випередив Барсака, що поспішав, як тільки може поспішати сорокарічна людина з черевцем, і допоміг мадемуазель Морна сісти в сідло.

III. ЛОРД БАКСТОН ГЛЕНОР

В той час, коли починається ця розповідь, минуло вже чимало років, як лорд Бакстон перестав виїжджати. Вхід до замка Гленор, де він жив, у серці Англії, поблизу невеличкого міста Етокзетера, ніколи не відчинявся для відвідувачів, а вікна його особистих покоїв незмінно лишалися замкненими. Таке цілковите і безперервне ув’язнення лорда Бакстона було викликане драматичною подією, яка зганьбила честь його сім’ї, затаврувала ім’я, розбила життя.

За шістдесят років до описуваних подій лорд Едвард Алан Бакстон просто з лави військового училища вступив у життя улюбленцем долі, успадкувавши від предків багатство, незаплямоване ім’я і славу.