Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Страница 68 из 75

Жюль Верн

XII. ГАРРІ КІЛЛЕР

— Гаррі Кіллер! — скрикнула Джейн,

— Гаррі Кіллер? — перепитав Льюїс Бакстон і здивовано глянув на сестру.

— Він самий, — буркнув Кіллер хрипким голосом.

Він зробив крок уперед, спинився у дверях, загородивши їх своєю кремезною постаттю, і сперся об одвірок, щоб відновити рівновагу, ослаблену недавньою випивкою.

— То це ви отак здаєтесь?.. — забурмотів він, стримуючи гнів. — Еге, еге! Влаштовуєте побачення потай від майбутнього чоловіка!

— Як то чоловіка? — повторив Льюїс з ще більшим подивом.

— Думаєте, я такий поблажливий?.. — додав Гаррі Кіллер, входячи в камеру і простягаючи до Джейн свої волосаті руки.

— Не підходьте! — крикнула вона, розмахуючи кинджалом, вихопленим з-за пояса.

— Ого! — насмішкувато промовив Гаррі Кіллер. — У оси є жало!

Все ж він вирішив бути обережним і зупинився посеред камери, не спускаючи очей з кинджала, яким грозила йому Джейн Бакстон.

Користуючись його нерішучістю, вона потягла за собою брата до дверей, відрізаючи в такий спосіб відступ ворогові, який тримався на певній відстані від неї.

— Так, у мене є зброя, — відповіла вона, вся тремтячи, — і яка зброя! Я знайшла цей кинджал в одній могилі... поблизу Кубо!

— Поблизу Кубо! — повторив Льюїс. — Чи не там, де Джордж...

— Так, під Кубо, де поліг Джордж, де він загинув не від куль, а від удару, завданого цією зброєю, на якій написане ім’я убивці: Кіллер!

Почувши це нагадування про драму під Кубо, Гаррі Кіллер зробив крок назад. Блідий, розгублений, він сперся об стіну камери і дивився на Джейн з якимсь переляком.

— Ти кажеш — Кіллер? — скрикнув у свою чергу Льюїс. — Помиляєшся, Джейн. Не так звуть цю людину. У нього інше ім’я, ще гірше, і воно відоме тобі.

— Інше?..

— Так... Ти була ще зовсім мала, коли він нас покинув, і не можеш його пізнати, але ти не раз чула про нього. У твоєї матері, коли вона виходила заміж за нашого батька, був син. Ця людина — Вільям Ферней, твій брат!

Це відкриття справило протилежне враження на двох інших учасників сцени. В той час, як Джейн заніміла, безсило опустивши руку, Вільям Ферней — залишимо за ним відтепер його справжнє ім’я — став знову самовпевнений. Він немов одразу протверезився. Розправивши плечі і випроставшись, він втупив у Джейн і Льюїса погляд, сповнений ненависті і невблаганної жорстокості.

— А! То ви Джейн Бакстон!.. — просичав він. І повторив ще раз, скрегочучи зубами: — А! То ви Джейн Бакстон!..

І зненацька лихі почуття, що переповняли його, прорвалися зливою слів; він говорив хутко, глухим голосом, не встигаючи вимовляти слова, уривчастими фразами, груди його важко здіймалися, а в очах палало божевіллям

— Чудово!.. Ні, справді, це просто чудово!.. Ах, так, ви були під Кубо!.. Так, це я його вбив... вашого брата Джорджа... красуня Джорджа... яким так пишалася сім’я Бакстонів!.. Я вбив його навіть двічі... спершу душу... потім тіло... А тепер я маю вас обох... ви в моїй владі... під моїм каблуком! Ви мої!.. Я можу зробити з вами що завгодно!..

З його горлянки вилітали майже незрозумілі слова. Він затинався, п’яний від радощів, він торжествував.

— Тільки подумати: одного я взяв, а друга сама прийшла до мене!.. Сміхота!..

Він ступив на крок ближче; Джейн і Льюїс, що тримали одне одного в обіймах, не поворухнулись, і він схилився до них:

— Видумаєте, що знаєте дуже багато? Ви нічого не знаєте... Але я вам все розповім... Все!.. З приємністю!.. Ага, він вигнав мене, ваш батько!.. Нехай тепер радіє!.. Мені бракує ще тільки одного... Я хочу, щоб він дізнався... перед смертю... чия рука завдала йому удари... Ця рука... ось вона... моя!

Він підступив ще ближче. Він майже торкався тепер брата і сестри, жахаючи їх цим приступом несамовитої люті.

— Ага, мене вигнали!.. Нащо мені були ті жалюгідні кошти, які мені пропонували?.. Мені потрібне золото, багато залота, цілі гори!.. І я здобув його... лопатами, купами... без вас... сам один!.. Як?.. Ха-ха!.. Люди, подібні до вас, звуть це злочинами... Я крав... убивав... усе... всі злочини!.. Ха-ха!..

Але золото — це ще не все для мене... Сильніша над усе була ненависть до вас... усіх... до мерзенної сім’ї Гленорів!.. От чому я приїхав до Африки. Я никав навколо загону Джорджа Бакстона... З’явився до нього... розіграв комедію... каяття... докори сумління... Брехав... прикидався... Воєнні хитрощі, непогано, так?.. Йолоп попався... Розкрив обійми... Я ділив з ним намет... Їв за одним столом... Ха-ха! Я добре скористався з його безглуздої довірливості!.. Щодня трохи порошку в його страви... Якого порошку?.. Хіба вам не однаково? Опіум... гашиш... або ще що-небудь... це моя справа... Шукайте Джорджа Бакстона!.. Дитина... мале дитя...

Начальник?.. Я!.. Відтоді — які подвиги!.. У всіх газетах повнісінько!.. Джордж Бакстон божевільний... Джордж Бакстон убивця... Джордж Бакстон зрадник... тільки про це й мови... Ох, і сміявся ж я згодом, читаючи всі ці тиради!.. Далі, далі! Одного дня прийшли солдати... Джордж Бакстон мертвий, добре... збезчещений — ще краще... Я вбив його, щоб він мовчав...

Тоді я прийшов сюди і заснував це місто... Непогано для того, кого з ганьбою вигнали?.. Тут я володар... хазяїн... король... імператор... Я наказую, мене слухають... Проте, радість моя була неповна... У вашого батька ще лишалися син і дочка. Це було нестерпно... Спершу син... Одного разу мені потрібні були гроші — я взяв у нього... ще й його самого на додачу! Ха-ха! Поклали синочка на місці... зв’язали синочка як шинку... синочок у скрині... Поїхали!.. Поїзди, пароплави, планери... поїхали! аж сюди... до мене... в мою імперію!.. Я і його вб’ю... як того... тільки не так швидко... поволі... день за днем. А тим часом там... в Англії... батько! Ох! він лорд... і багатий!.. Батько знає, що син утік... з касою!.. Непогано змудровано, бий мене сила божа!

Лишалась дочка... моя сестра... Ха-ха! моя сестра!.. Черга за нею... Що з нею зробити?.. Я думав, вигадував... Чорт забирай! Вона з’являється сама!.. Оце втішно!.. Ще трохи, і я б на ній оженився! Можна луснути від сміху!.. Моя жінка? Аякже! Буде жінкою останнього з моїх рабів!.. Найогиднішого мого негра!