— ...або співробітниками, — холодно закінчує Гаррі Кіллер.
Мало сказати, що пропозиція Гаррі Кіллера нас дивує, — вона нас просто приголомшує.
А він продовжує так само холодно:
— Не думайте, що я недооцінюю поступове просування французьких військ. Зараз про моє існування ще не знають, але рано чи пізно неминуче дізнаються. Тоді доведеться або воювати, або договоритися. Не думайте, що битва мене лякає. Я маю змогу оборонятись. Але війна не єдина можливість На колонізацію "Петлі Нігера" Франції потрібні будуть довгі роки. Навіщо їй ризикувати поразкою, просуваючись всупереч моїй волі на схід, крізь піщаний океан, який я можу перетворити в родючі рівнини? Правильно ведені переговори могли б закінчитися укладенням союзу...
Яка самовпевненість! А пиха, пиха яка! Ні, ви тільки послухайте: Французька республіка укладатиме союз із оцим прищавим самодуром!
— З вами!.. — скрикує сторопілий Барсак, висловлюючи загальну думку.
Цього досить, щоб знов знялась буря. Очевидно, затишшя тривало надто довго.
— Ви, може, вважаєте мене недостойним цього? — реве Гаррі Кіллер, а очі його кидають блискавки, і кулаки знов грюкають об стіл. — Чи ви сподіваєтесь утекти від мене?.. Ви не знаєте моєї могутності... — Він підводиться і закінчує погрозливо: — Зараз будете знати!
На його поклик з’являється варта. Нас схоплюють і виводять. Ми піднімаємось нескінченними сходами, потім нас проганяють майже бігцем по широкій терасі, і знов починаються сходи. Нарешті ми опиняємось на площадці башти, де до нас незабаром приєднується Гаррі Кіллер.
Ця людина мінлива, як морська хвиля. Середини він не знає: від скаженого гніву миттю переходить до крижаного спокою, і навпаки. В цю мить від недавньої люті не лишилось і сліду.
— Ви тут на височині сорока метрів, — каже він нам тоном гіда, який показує місцевість. — Отже, до горизонту приблизно двадцять три кілометри. Проте ви можете переконатись, що, скільки сягає око, пустиня, яка нас оточує, поступилася місцем родючим полям. Таким чином, імперія, якою я володію, повинна мати не менше тисячі шестисот, а насправді має далеко більше — аж три тисячі квадратних кілометрів. Таких наслідків досягнуто за десять років.
Гаррі Кіллер замовкає намить. Натішивши свою пиху, цього разу цілком законну, він продовжує:
— Якби хтось спробував пробратись на цю територію чи вибратися з неї, мене б одразу сповістили з потрійного кільця постів, розташованих серед пустині і зв’язаних телефоном з цим палацом...
Тепер зрозуміло, що це за оазиси і телеграфні стовпи я бачив по дорозі. Але послухаємо Гаррі Кіллера, який вказує на щось подібне до скляного ліхтаря посеред площадки, як буває на маяку, тільки більших розмірів.
— До того ж, — веде він далі, — ніхто не може перейти всупереч моїй волі захисну зону завширшки в один кілометр, розташовану за п’ять кілометрів від стін Блекленда, яку вночі оббігають потужні прожектори. Завдяки своїй оптичній будові цей інструмент, так званий циклоскоп, дає вертикальне зображення кругової смуги ґрунту, всі пункти якої, збільшені в багато разів, постійно лишаються перед очима спостерігача, що знаходиться всередині апарата. Ввійдіть в циклоскоп, я вам дозволяю, і переконайтеся самі.
Вищою мірою зацікавлені, ми користуємося з дозволу і входимо в ліхтар крізь дверцята, що являють собою величезну лінзу на шарнірах. Зовнішній світ міняється на наших очах. З усіх боків, куди не глянь, ми бачимо вертикальну стінку, поділену сіткою чорних ліній на безліч квадратиків. Фундамент цієї стінки відокремлений від нас темною безоднею, а вершина здається недосяжно високою, і вся вона світиться якимсь молочним світлом. Придивившись, ми бачимо, що вона не одноманітна, а складається із різнобарвних плям з невиразними обрисами. Придивившись ще уважніше, ми починаємо розрізняти дерева, поля, дороги, людей, які працюють на полях — все це збільшене до таких розмірів, що вести спостереження дуже легко.
— Бачите цих негрів, — каже Гаррі Кіллер, вказуючи на дві плями, розділені значною відстанню. — Припустимо, що їм спало на думку утекти. Це не довго!
Не перестаючи говорити, він хапає телефонну трубку.
— Сто одинадцяте коло. Секція тисяча п’ятсот двадцять восьма, — каже він. Потім бере іншу трубку і додає: — Чотирнадцяте коло. Секція шість тисяч чотириста друга. — Тоді повертається до нас. — Дивіться добре.
Кілька хвилин минає в чеканні — ніде не відбувається нічого особливого, і раптом одну з плям закриває хмарка диму. Коли дим розвіюється, від плями нема й сліду.
— Що сталося з людиною, яка там працювала? — питає мадемуазель Морна, і голос її уривається від хвилювання.
— Він мертвий, — з крижаним спокоєм відповідає Гаррі Кіллер.
— Мертвий! — вигукуємо ми. — Ви без ніякої причини вбили цього бідолаху!
— Заспокойтеся, це тільки негр — товар дешевий, — зауважує Гаррі Кіллер. — Завжди можна дістати, скільки потрібно. Його знищила повітряна торпеда. Це особлива ракета, яка летить на відстань до двадцяти п’яти кілометрів, а її швидкість і точність ви тільки що мали змогу оцінити.
Поки ми слухаємо його пояснення, наскільки це дозволяє нам збентеження, викликане такою жорстокістю, щось з’являється в нашому полі зору, швидко піднімається вздовж світлової стінки, і друга пляма в свою чергу зникає.
— А ця людина? — з трепетом запитує мадемуазель Морна. — Теж мертва?
— Ні, — відповідає Гаррі Кіллер, — ця жива. Ви її зараз побачите.
Він виходить, оточений охороною, яка виштовхує і нас з циклоскопа. Ми знов на площадці башти. Озираємось і бачимо, що до нас із швидкістю метеора наближається апарат, подібний до тих, які привезли нас сюди. Під його нижньою платформою щось прикріплене і похитується.
— Ось планер, — каже Гаррі Кіллер. — Не мине й хвилини, і ви переконаєтесь, чи можна звідси вийти або проникнути сюди проти моєї волі.
І справді, планер швидко наближається. Він збільшується у нас на очах... Нас раптом проймає дрож: те, що гойдається під сподом машини — негр, якого величезні кліщі схопили впоперек тулуба.
Планер ще наближається... проходить над баштою... Який жах! Кліщі розкрилися, і бідолашний негр розбивається біля наших ніг.