Але зараз мені не до цього. Я наближаюсь до берега і кличу приглушеним голосом:
— Сен-Берен!
— Тут! — відповідає тінь на водах.
— Що ви там робите, Сен-Берен?
Я чую легеньке хихотіння, потім тінь відповідає:
— Займаюсь браконьєрством, друже!
Що це, сон? Браконьєрство... в Судані! Ніби тут існують якісь правила щодо рибальства. Я перепитую:
— Браконьєрством?! Що ви мені розказуєте?
— Безумовно, — відповідає Сед-Берен. — Адже я закидаю невід уночі. Це категорично заборонено.
Ця думка його дуже тішить. Ще й сміється, тварюка!
— А Моріліре?.. — питаю я, розлютувавшись.
В нічній тиші лунає страшний проклін, який моє перо відмовляється передати, потім тінь починає рухатись, і Сен-Берен, ніби тать уночі, мокрий до колін, зіскакує на берег. Він сам не свій — тільки надто пізно.
— Моріліре!.. — повторює він придушеним голосом.
— Так, Моріліре, — кажу я йому. — Що ж це ви робите, добродію?
Новий проклін, і Сен-Берен мчить до свого поста, який не мав права залишати.
На щастя, Моріліре все ще спить. Можна з певністю сказати, що він і не поворухнувся, відколи я змінив капітана Марсенея. Сен-Берен такої ж думки.
— Ви мене налякали! — зітхає він.
В цю мить ми чуємо сильний шум з боку річки, від якої ми тільки-но відійшли. Можна заприсягтися, що хтось тоне.
Ми біжимо, Сен-Берен і я, і справді бачимо: поза саморобним плотом борсається щось чорне.
— Це негр, — каже Сен-Берен.
Він стрибає на свій пліт, рятує негра і витягає його на берег. При цьому він пояснює:
— Чорношкірий заплутався в моєму неводі, який я забув. (Ну, звичайно, любий Сен-Берен!) Але що в біса він тут робив, цей негр?
Ми схиляємось над бідолахою: він дихає нормально, і можна не боятись за його життя... З наших губ одночасно зривається вигук:
— Моріліре!..
І справді, це Моріліре; він зовсім голий, мокрий з голови до ніг і, очевидно, мало не захлинувся, коли тонув. Ясно, що наш провідник вислизнув з табору, переплив річку, мав прогулянку по полях і, повертаючись, потрапив у сіть, по волі провидіння забуту Сен-Береном. Якби не дорогоцінна неуважність нашого рибалки, ми, можливо, ніколи б не дізналися про тимчасову відсутність цього зрадника Моріліре.
Раптом мені спадає на думку: а той, інший Моріліре, який так спокійно спить у місячному промінні?
Я підбігаю до цього сплюха, штурхаю його... Аякже! Я так і думав: у мене в руках порожнє дороке. А чорне обличчя — це просто кусок дерева, підкладений під каску з плюмажем, в якій має звичку хизуватись наш стрілок у відставці.
Цього разу негідника спіймано на гарячому. Треба примусити його у всьому признатися! Повертаюсь до Сен-Берена і його полоненого, який, здається, починає опритомнювати.
Я кажу: здається... Раптом він схоплюється на рівні ноги і кидається до річки з явним наміром ще раз там скупатись. Але він погано розрахував: рука Сен-Берена: стискує зап’ястя втікача, який марно намагається вирватись. Сен-Берен не може зрівнятися красою з Аполлоном Бельведерським, але він сильний, як Геркулес. У нього страшний потиск, про це можна судити з корчів і гримас негра. В одну мить Моріліре переможено: він падає на коліна і благає пощади. При цьому з його безвладної руки щось випадає.
Я нахиляюсь, піднімаю. На лихо, ми надто необережні з цим негром: він робить одчайдушне зусилля, накидається на мене, вириває вільною рукою цю річ і — вона зникає у нього в роті.
З Сен-Беренових губ утретє злітає проклін. Я підскакую до полоненого, стискую його горло, а Сен-Берен хапає його за другу руку.
Напівзадушений, Моріліре мусити повернути те, що схопив у рот. І він повертає, але, на жаль, тільки половину. Своїми стальними зубами він перекусив підозрілу річ і половина вже у нього в шлунку.
Я роздивляюсь свою здобич: це маленький листок паперу, на якому щось написано.
— Тримайте добре цього негідника, — кажу я Сен-Беренові і біжу за капітаном Марсенеєм.
Перш за все калітан наказує міцно зв’язати Моріліре і посадити його в намет, навколо якого розставляє чотирьох вартозих і дає їм якнайсуворіші інструкції. Після цього ми втрьох поспішаємо до капітана, щоб дізнатися, що написано на папірці.
При світлі ліхтаря бачимо, що це арабські літери. Капітан добре знає арабську мову і легко міг би їх лрочитати, якби вони були виразнішу а документ цілий. У такому вигляді це просто ребус, і треба чекати, щоб при денному світлі спробувати його розшифрувати.
Та коли розвидняється, ми приходимо до висновку, що це марна спроба. Однак Моріліре, треба думати, не маючи більше надії нас обдурити, постарається нам догодити, в усьому признається і сам дасть нам повний переклад.
Ми простуємо до намету, де його ув’язнено, входимо туди...
Вражені, ми спиняємось при вході. Пута нашого в’язня валяються долі, а в наметі нікого нема.
IX. ЗА НАКАЗОМ ЗГОРИ
(З записної книжки Амедея Флоранса)
Того ж дня. Отже, намет був пустий, Моріліре зник, лишивши свої пута на землі. Дуже роздратований, капітан Марсеней кличе вартових. Але бідолаху здивовані до краю. Вони твердять, що не залишали своїх постів, не чули нічого підозрілого. Просто незрозуміло!
Ми повертаємось у намет і тільки тоді помічаємо вгорі дірку, а над нею — велику гілку бавольника. Все ясно! Погано зв’язаний Моріліре якось зумів звільнитись від пут, піднявся по центральній жердині і втік.
Наздогнати його? Безнадійна справа! У нього майже година виграшу, до того ж, як розшукати людину в хащах, не маючи собак?
Усі ми одностайно приходимо до думки, що з цим нічого не поробиш. Капітан відсилає чотирьох стрілків, суворо заборонивши їм розголошувати цю подію, і йде до себе, щоб зайнятись таємничим документом. Сен-Берен має оповістити всіх про зраду Моріліре, — якщо тільки не забуде.
За годину ми збираємось у наметі Барсака. На всіх обличчях щире здивування. Що, справді, має означати ця несподіванка? Можливо, за кілька хвилин ми дізнаємось.
Капітан Марсеней пояснює нам, що по-арабськи пишуть справа наліво, отже йому довелось переписати текст у звичайному для нас порядку.
У всякому разі, не я розшифрую цю нісенітницю!
Папірець переходить з рук у руки. Мадемуазель Морна і Сен-Берен, здається, щось розуміють. Обсяг їх знань гідний подиву. Барсак і Понсен знають не більше від мене.