Після Даухеріко ми спочатку піднялися на пагорб, потім спустилися до Багарейї, в долині Тінкіссо. Тут я помітив, не маючи нічого цікавого для спостереження, шо Чумукі більше не тримається в ар’єргарді, а приєднався до Моріліре. Може, посварився з Тонгане? Чумукі й Моріліре розмовляють, як найкращі в світі друзі. Ну що ж! Тим краще.
А Тонгане, здається, анітрохи не шкодує за товаришем. Тримаючись позад обозу, він балакає з Малік, і розмова в них щось дуже жвава. Ідилія, та й годі!
Після Багарейї знов пішли хащі, які все більше всихають, і далі шлях наш пролягає весь час по рівнині аж до Канкана, куди ми прибули вчора, 23-го, вранці, з запізненням на дванадцять грдин, і де я закінчую цю статтю.
Причиною запізнення була нова втеча Моріліре. Він зник 22-го, серед дня, коли ми збирались вирушати після зупинки. Марно шукали його скрізь — довелося відкласти від’їзд і чекати.
На ранок наш провідник був на місці і, як звичайно, ладнав обоз у дорогу, так, ніби нічого й не сталося.
Цього разу годі було заперечувати, що він пропадав. Моріліре й не заперечував. Він пояснив, що мусив повернутися на місце попередньої зупинки, бо забув там карти капітана Марсенея. Капітан добре вилаяв його, і на тому скінчилось.
Я б і не згадав тут про цю подію, якби Сен-Берен не спробував перебільшити її важливість з властивою йому багатою фантазією. Тієї ночі його мучило безсоння, і він буцімто бачив, як наш провідник повертався до табору, тільки (як він у великій таємниці повідомив капітанові Марсенею) Моріліре повертався не з заходу, звідки ми прибули, а зі сходу, тобто з боку Канкана, отже він не міг шукати там забутих речей, а коли так, то, виходить, він бреше.
Таке повідомлення, можливо, заслуговувало б на увагу, якби воно не походило від Сен-Берена. Але Сен-Берен!.. Він такий неуважний, що міг переплутати, де схід і де захід.
Сьогодні вдень ми блукали по Канкану — мадемуазель Морна, Барсак, Сен-Берен і я, а вели нас Чумукі й Моріліре...
Але я, здається, трохи поспішив. Тут потрібні деякі пояснення.
Справа в тому, що Моріліре кілька днів не переставав нам набридати всім по черзі, вихваляючи незрівнянного чаклуна і віщуна, якогось Кенієлалу, який проживає в Канкані і має винятковий пророчий дар. І Моріліре знов і знов умовляв нас особисто в цьому пересвідчитись. Розуміється, ми всі, ніби зговорившися, рішуче відмовлялись. Не на те прибули ми в саме серце Африки, щоб звертатися до якихось ясновидців!
І от, супровбдячи нас у прогулянці по Канкану, Моріліре і Чумукі раптом спиняються перед хатиною, яка нічим особливим не виділяється. Виявляється, що ми "випадково" (в чому я дуже сумніваюсь) опинилися перед житлом славнозвісного Кенієлали. Вони знову радять нам відвідати його, і ми знову відмовляємось. Але вони не здаються і, в котрий раз уже, починають його вихваляти.
Що йому з того, цьому Моріліре або його другові Чумукі, чи відвідаємо ми Кенієлалу? Невже звичаї в цій країні такі ж високоцивілізовані як і в нас, і ці двоє зароблять "комісійні" з нашого візиту до знаменитості, до якої їм доручено вербувати клієнтів, точнісінько так, як гондольєри в Венеції вербують покупців для фабрикантів скла і мережив?! Який би це був довід на користь Барсака!
А наші пройди все невгавають. Вони так наполягають, Що ми погоджуємося, просто щоб вони дали нам спокій. Зрештою, можна їм зробити цю приємність, а коли вони й зароблять на цьому кілька каурі, тим краще для них.
Ми входимо в невимовно брудну хатину, в яку ледве проникає світло. Кенієлала стоїть посеред кімнати. Поляскавши себе хвилин п’ять до стегнах, не перестаючи при цьому повторювати "іні-тілі", що означає "доброго полудня", він вмощується навпочіпки на маті й запрошує нас зробити те ж саме.
Перш за все він насипає перед собою купку дуже дрібного піску і, користуючись маленьким віничком, розкидає його віялом. Потім каже нам дати дванадцять горіхів кола, напівчервоних, напівбілих, і, бурмочучи незрозумілі слова, хутко підкидає їх над піском, потім розкладає на ньому у вигляді різних фігур — кіл, квадратів, трикутників і т. д. і робить над ними якісь дивні знаки, наче благословляючи їх. Нарешті він обережно збирає їх і простягає свою брудну долоню, а ми кладемо в неї плату за сеанс.
Тепер нам лишається тільки питати. Він у натхненні. Він говоритиме.
Ми по черзі ставимо йому кілька запитань, він мовчки слухає. Відповідь буде дано всім одразу. Коли ми кінчаємо, він починає говорити дуже жваво й прудко, з переконаністю людини, певної в своїх словах. Що й казати, невеселі пророцтва у нашого чаклуна! Якби ми вірили в них, ми вийшли б з його приймальні заклопотані й зажурені.
Він починає з мене; я запитував про долю того, що для мене найдорожче в світі, — моїх статей, які я вам посилаю.
— Скоро, — каже він мені на якійсь тарабарщині, — ніхто не матиме від тебе відомостей.
От тобі й маєш! А втім, ворожбит сказав: "скоро". Отже, за цей свій лист я можу бути спокійний.
Кенієлала переходить до Сен-Берена.
— Ти, — провіщає він, — дістанеш рану, через яку не зможеш сидіти.
Настає черга мадемуазель Морна.
— Тебе чекає удар в серце, — проголошує Кенієлала.
Так, так! Досить влучно. Уважайте, він не уточнив, яка буде рана — тілесна чи душевна... Я схиляюсь до другого припущення. Очевидно, до наших провідників дійшли якісь плітки. Мадемуазель Морна, здається, зрозуміла пророцтво так само, як і я, вона червоніє. Готовий закладатися, що вона думає про капітана Марсенея.
А наш чаклун замовкає, потім кидає на Барсака погляд, сповнений погрози. Ясно, що це має бути найважливіше пророцтво. Він проголошує:
— По той бік Сікассо я бачу білих. Для всіх вас — це рабство або смерть.
Веселенькі жарти в цього діда!
— Білих?.. — повторює мадемуазель Морна. — Ви хочете сказати — чорних.
— Я кажу: білих, — урочисто підтверджує Кенієлала, дуже кумедно розігруючи натхнення. — Не йдіть далі Сікассо. Інакше — рабство або смерть.
Звичайно, це попередження ми зустрічаємо сміхом. За обідом усі, навіть полохливий Бодрієр, довго жартували з цього приводу, а потім і думати забули.
Але я не забув, я довго й серйозно думав над цим увечері, коли ліг спати, і прийшов до висновку, що...