— Звичайно! — вторила їй Акварелька, яка була дуже розгнівана тим, що пошиті за її проектом штани не мали збуту. — Де це бачено, щоб штани були жовто-зелені! Це не художньо! Не естетично!
— Ні, ні! — підхопила Голочка. — Наша фабрика таких штанів випускати не буде. Хай вони там хоч зовсім без штанів ходять, яке нам до того діло!..
Деякі любителі одягатися по моді, не діждавшись, коли фабрики випускатимуть потрібні їм фасони одягу, стали самі шити собі з зеленувато-жовтої матерії штани такої довжини й ширини, як їм хотілося. З модними піджаками та беретами справа була простіша. Досить було взяти в магазині будь-який піджак, укоротити й звузити в ньому рукави, й піджак одразу ставав модним. Для виготовлення беретів використовувалися звичайні капелюхи. Для цього в капелюсі зовсім обрізувалися криси, так що замість капелюха виходив ніби ковпак. У цього ковпака підкочувались усередину краї, наводились якою-небудь фарбою плями, а зверху пришивався з шматочка мотузочки хвостик. Деякі модники добилися великих успіхів у кравецькому мистецтві, а в одному будинку навіть виникло товариство по вивченню крою та шиття.
Слід сказати, що наслідування трьом колишнім ослам не обмежилося тільки одягом. Деякі коротульки так старалися дотримуватись моди, що хотіли в усьому бути схожими на Калігулу, Брикуна й Пегасика. Часто можна було бачити якого-небудь коротульку, котрий годинами стовбичив перед дзеркалом й однією рукою приплюскував свого власного носа, а другою відтягував донизу верхню губу, домагаючись, щоб ніс був якнайкоротшим, а губа якнайдовшою. Були серед них і такі, що, нарядившись у модні піджаки й штани, без діла тинялися по вулицях, нікому не поступаючись дорогою, й щохвилини плювалися, куди хотіли.
У газетах тим часом стали з'являтися повідомлення про те, що десь когось облили водою із шланга, десь хтось спіткнувся об мотузку й розбив собі лоба, десь у когось кинули з вікна якийсь важкий предмет, і тому подібне.
Чесні коротульки, яких, розуміється, була більшість у місті, обурювались усім цим, а один газетний читач, на ім'я Букашка, опублікував навіть велику статтю в газеті. У цій статті читач Букашка писав, що він обурюється тією байдужістю, з якою усі дивляться на ті неподобства, що кояться навколо. Він заявляв, що в усіх цих неподобствах винні невідомі зайди-вітрогони, в існуванні яких тепер уже можна не сумніватися. Букашка писав, що звідкіля б не забрели ці вітрогони, з ними так чи інакше треба боротися. Для того, щоб боротися з вітрогонами, Букашка радив створити товариство нагляду за порядком. Члени цього товариства повинні були ходити по вулицях, затримувати порушників-вітрогонів і садити їх під арешт: кого на добу, а кого й на більше, залежно від розміру провини.
У відповідь на статтю Букашки в другій газеті з'явилася стаття читача Таракашки, який доводив, що ніякого товариства нагляду за порядком створювати не треба, оскільки таке товариство дуже давно створене, й це ні що інше, як усім відома, міліція, котра, проте, забула, що їй слід займатися тією справою, задля якої її було організовано. За словами Таракашки, в минулі часи в Сонячному місті ніяких автомобілів не було, по вулицях ходили самі пішоходи, й міліція стежила тільки за тим, щоб вони не пустували, не хуліганили, не билися між собою, оскільки в ті часи серед коротульок було чимало задирак. З роками вдача у коротульок помітно покращала. Усі зробилися чемними й вихованими, стали поводитися цілком добре й культурно. Тим часом на вулицях з'явилися різні автомашини, мотоцикли, велосипеди. Міліціонери всю увагу приділяють регулюванню вуличного руху і поступово навіть забули, що колись же їм доводилося стежити за поведінкою жителів і втихомирювати поганих, невихованих вітрогонів. Наприкінці статті Таракашка писав, що міліція знову повинна взятися за свою безпосередню роботу й розпочати боротьбу з вітрогонами, не чекаючи організації якогось там товариства чи співтовариства.
Слідом за цим у різних інших газетах з цього, приводу з'явилась ціла низка статей різних коротульок. Одні коротульки підтримували думку Букашки, кажучи, що міліція має тепер багато клопоту в справі регулювання вуличного руху, тому без організації товариства нагляду за порядком не вдасться впоратися з безладдям; інші, навпаки, писали, що ніяке товариство нагляду за порядком не справиться з безладдям, оскільки ні "в кого нема досвіду в цій справі, й тому-то боротьбою з вітрогонами має займатися міліція. Із статтями з цього питання виступили такі коротульки, як Гулька, Мулька, Промокашка, Черепушка, Кондрашка, Чушка, Тютелька, Мудрашка, а також професор Мордочка.
Особливу увагу привернув до себе коротулька Кондрашка, що писав статті в надто гострій формі, обзиваючи вітрогонів різними образливими іменами, як наприклад, уламками, вертопрахами, піжонами, пустобрехами, хуліганами, віслюками, пітекантропами, печенігами й непарнокопитними тварюками, а міліціонерів — розтяпами, ґавами, недотепами, лопухами, губошльопами, рохлями, розмазнями й самовідданими свистунами. Така різкість з боку Кондрашки пояснювалась тим, що його самого облили перед цим на вулиці водою, а міліціонер, який стояв поблизу, навіть не звернув на це уваги, бо дивився в інший бік.
Розділ двадцять сьомий
Під владою вітрогонів
У той час, як у газетах розгорілися суперечки про те, треба чи не треба міліції вести боротьбу з вітрогонами, міліціонери самі розпочали цю боротьбу. Справа в тому, що, як тільки на вулиці траплявся який-небудь випадок, то одразу ж довкола збирався натовп коротульок. Цікавих завжди було так багато, що вони заповнювали не тільки тротуари, але й усю бруківку. Через це рух автотранспорту припинявся, і черговому міліціонерові, хочеш не хочеш, а доводилося втручатися, щоб навести належний порядок.
Якось трапився такий випадок. По вулиці назустріч один одному йшли двоє коротульок — Супчик і Крендельок. Обидва були одягнуті за останньою модою, тобто в широкі жовто-зелені штани й піджаки з вузенькими рукавами. Вони не хотіли поступитись один одному дорогою, внаслідок чого один наступив другому на ногу (хто кому, зараз уже точно невідомо). Як тільки це сталося, вони почали обзивати один одного різними поганими словами. Одразу ж зібрався натовп. Рух транспорту припинився. Прибіг міліціонер Чобіток і став просити всіх розійтись, але ніхто не розходився. А Супчик тим часом ударив кулаком Кренделька по шиї і посадив під оком синяка. Тоді міліціонер Чобіток схопив за комір Супчика й потягнув у відділення міліції. По дорозі Супчик намагався вирватись і вкусив міліціонера за руку. Чобіток дуже розсердився і, коли прийшов у міліцію, дістав із шафи товсту книгу, яка зберігалася там з давніх-давен і в якій були записані всі старовинні закони, й вичитав у ній, що за кожний удар по шиї у давнину каралось однією добою арешту, за синяк під оком — три доби й за укус руки — теж три. Вирішивши застосувати цей старовинний закон, Чобіток сказав Супчикові, що він арештований за всі його злочини на сім діб, і відвів його до окремої кімнатки, яка була при кожному відділенні міліції і звалася чомусь "холодильником". Походження цієї назви тепер уже ніхто не знав. Сама назва збереглась, а от від чого вона походить, — це, як кажуть, загубилося в пітьмі минулого. В цій кімнатці насправді не було холодно, хоч, можливо, колись давно в ній підтримувалась прохолодна температура. Єдине, чим тепер ця кімнатка відрізнялася від інших, було те, що вона замикалася на ключ.