А потім Незнайко та його супутники побували на фабриці музичних інструментів, на ляльковому комбінаті, де вироблялися ляльки для лялькових театрів, і на автомобільному заводі, і в багатьох інших місцях. Удень вони тільки те й робили, що здійснювали з Клепкою та Кубиком усілякі цікаві екскурсії, а вечорами ходили в кіно, театр, на концерти або дивились які-небудь спортивні ігри й змагання. У цих походеньках іноді брав участь і Карасик, з яким вони познайомилися на фабриці одягу. Карасик, як уже згадувалося, був актором, тому-то він добре знав, у якому театрі йдуть найцікавіші вистави, й завжди міг порадити мандрівникам, на яку виставу краще всього піти.
Загалом життя у них було дуже веселе. Єдине, що псувало Незнайкові настрій — це згадка про міліціонера Свистунчика. Того дня, коли в газеті вперше з'явилось повідомлення про зникнення міліціонера Свистунчика, Незнайко дуже боявся, що він скоро знайдеться. Але наступного дня газети повідомили, що, незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика ніде не виявили. Незнайко зрадів цьому й трошки заспокоївся. Однак увечері совість знову прокинулась і стала докоряти йому.
"А що я можу зробити? — виправдовувався Незнайко. — Я ж не винуватий, що міліціонер пропав".
"Ти не винуватий, це правда, — погоджувалася совість. — Але ж ти радів, що він пропав. Хіба можна радіти з чужого лиха?"
"А яке тобі діло до цього? — обурювався Незнайко. — Навіщо ти сунеш свого носа, куди тебе не просять?"
"Як це — яке діло? — дивувалася совість. — Я хочу, щоб ти був хороший, і завжди дорікатиму тобі, коли ти робитимеш щось погане".
Незнайкові стало соромно, і він поклявся, що більше не радітиме. Проте на другий ранок він знову почав непокоїтись і з дрожем узяв у руки газету, боячись прочитати в ній повідомлення, що міліціонер Свистунчик нарешті знайшовся і розказав усім, що це Незнайко зруйнував чарівною паличкою стіни міліції. Прочитавши в газеті, що Свистунчика ще й досі не знайдено, Незнайко зітхнув полегшено і мало не підскочив від радості, зате ввечері знову докоряв собі за це, але наступного ранку знову-таки радів. Поступово він усе ж перестав звертати увагу на докори совісті, і ніщо вже не затьмарювало його існування. До того ж нові друзі не давали нудьгувати нашим мандрівникам. Кубик і Клепка навіть замалим не посварилися через них. Кубикові хотілося розповісти далі про архітектуру й показати їм будинки Кавунчика, але Клепка не давав сказати йому жодного слова й не відпускав од себе мандрівників ні на крок. Кубик уже шкодував, що познайомив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького з Клепкою.
— Коли б я знав, що так вийде, то ніколи не став би тебе знайомити з ними, — сказав він Клепці.
Одного разу він задумав приїхати по Незнайка та його друзів трохи раніше й вивезти їх з дому до того, як приїде Клепка. Наступного ранку, він і справді прокинувся ледь світало й одразу помчав до готелю. Який же він був здивований, побачивши, що мандрівники вже поїхали.
— Знову цей Клепка мене випередив! — розгнівався Кубик. — Ну попався б він мені! Просто не знаю, що з ним зроблю…
Сердито насупивши брови, Кубик вийшов на вулицю і зустрівся з Клепкою, який щойно приїхав на своєму стрибаючому автомобілі.
— Ти куди це розігнався? — стурбовано запитав його Кубик.
— Як — куди? — здивувався Клепка. — До Незнайка й Кнопочки.
— Та їх уже хтось повіз!
— Хто повіз? — Клепка аж підскочив від такої несподіванки.
— Звідки я можу знати! — розвів Кубик руками.
— А! — закричав Клепка й ляснув себе долонею по лобі. — Знаю! Це Карасик! От не зійти мені з цього місця, що Карась їх кудись потяг!
Це й справді було так. Карасик давно умовляв наших мандрівників зробити з ним поїздку в Сонячний парк, запевняючи, що це значно цікавіше, ніж їздити по різних фабриках та заводах. Однак Клепка навіть слухати нічого не хотів про парк і всіляко перешкоджав здійсненню цього задуму. Закінчилося тим, що Карасик вдався до хитрощів і, заїхавши по мандрівників раніше як звичайно, повіз їх у Сонячний парк.
Цей парк був на східній околиці Сонячного міста й займав досить велику площу. Він складався з кількох частин чи, як їх інакше називали, містечок: Спортивного містечка, де проводилися різні спортивні ігри та змагання; Водяного містечка з плавальними басейнами, вишками для стрибання у воду й пристанями для човнів; Театрального містечка, в якому були різні театри, кіно, а також цирк; Шахового містечка, де можна було грати в шахи й шашки, й, нарешті, Веселого містечка — з різними розважальними атракціонами.
Кожне з цих містечок було влаштовано на свій власний лад. Найцікавіше було обладнане Шахове містечко. Вся його площа була розбита на великі квадратні клітинки і являла собою ніби величезну шахівницю. Всі будинки, кіоски й павільйони були збудовані тут у вигляді шахових фігур: тур, ферзів, слонів, коней тощо. Усі загорожі навкруги були зроблені у вигляді пішаків, а біля кожного входу стояли по два білих або чорних коні.
Серед квітів, що також росли тут у шаховому порядку, стояли столики, за якими охочі могли грати в шахи або шашки. Тут було багато шахістів та шахісток. Шахісти були звичайно зодягнуті в картаті костюми, а шахістки — в платтячка, прикрашені різнобарвними шаховими фігурками. Вони читали лекції про шахову гру, розповідали різні цікаві випадки з життя знаменитих шахістів, брали участь у шахових турнірах, на які збиралося дивитись дуже багато коротульок; нарешті, проводили сеанси одночасної гри з аматорами, тобто з простими малюками й малючками, котрі любили грати в шахи.
Сеанси одночасної гри полягали в тому, що один шахіст грав одразу з кількома гравцями на кількох шахівницях. Були такі фахівці, які грали одразу на десятьох, а то й п'ятнадцятьох дошках, а найкращий шахіст, чемпіон Сонячного міста Фігура, міг одразу грати на двадцятьох дошках, до того ж навіть не дивлячись на дошки. Йому тільки казали, який зроблено хід, він записував у книжечку й казав, який зробити хід у відповідь. На такі сеанси одночасної гри теж приходило дивитись багато коротульок.
Проте найцікавішими в Шаховому містечку були шахові автомати. Шаховий автомат — це машина, зроблена у вигляді звичайного коротульки з руками, ногами й навіть з головою. Всередині автомата був запам'ятовуючий обчислювальний електронний пристрій, з'єднаний електричними проводами з клітинками на шахівниці. Граючи із звичайними коротульками, автомат відшукує за допомогою електронного пристрою найправильніші відповідні ходи, що ведуть до виграшу, й пересуває фігури на шахівниці. В цьому нема нічого дивовижного, оскільки шахова гра має свою теорію, і завжди можна розраховувати наперед, не треба пересувати фігури, щоб виграти партію.