— Попрошу всіх розійтися! Ви заважаєте рухові транспорту!
— Ось оцей водою обливався! — закричав Йоржик, показуючи пальцем на Незнайку.
— Я не обливався! — кричав Незнайко. — Мене самого облили.
— Погляньте на нього! — кричав Йоржик. — Його облили! Ха-ха!
До місця пригоди з усіх боків збігалися нові коротульки. Юрба все збільшувалась і збільшувалась. Автомобілі заповнили всю вулицю, аж до перехрестя. Бідолашний міліціонер аж за голову схопився.
— Розійдіться, прошу вас! — кричав він.
Але ніхто не хотів розходитись. Ті, котрі бачили всю цю пригоду, не відходили тому, що їм хотілося розказати про все тим, які не бачили; а ті, котрі не бачили, не розходилися тому, що їм неодмінно хотілося подивитися на Незнайка. Міліціонер зрозумів, що ніхто не піде до тих пір, поки Незнайко стоятиме на вулиці, й тому-то вирішив одвести його в міліцію.
Узявши Незнайка за руку, міліціонер повів його до автомобіля, який стояв за рогом у провулку. Побачивши, що міліціонер посадив Незнайка в машину, Кнопочка й Пістрявенький підбігли до нього й закричали:
— Візьміть і нас з собою! Візьміть і нас!
Але машина вже рушила й поїхала. Знемагаючи, Кнопочка й Пістрявенький бігли за машиною. Та де там! Хіба могли вони її наздогнати! Відстань між ними швидко збільшувалась. На щастя, відділення міліції було недалеко. Машина звернула за ріг і хвилини через дві зупинилася біля невеликого одноповерхового будинку з округлим дахом, пофарбованим яскравою сріблястою фарбою, що сяяла на сонці. Кнопочка встигла помітити, як міліціонер і Незнайко вийшли з машини й попрямували до того будинку.
Увійшовши в двері, супроводжуваний міліціонером Незнайко опинився у світлій просторій кімнаті. Тут він побачив ще одного міліціонера, який сидів на круглому стільці-вертушці перед пультом управління з різними вимикачами, перемикачами, рубильниками, мікрофонами, телефонами й гучномовцями. Над пультом у чотири ряди були розміщені п'ятдесят два кулевидних телевізійних екрани, на яких, мов у дзеркальних кулях, відбивалися п'ятдесят два міських перехрестя, разом з будинками, рухом автомашин, пішоходами й усім, що тільки могло бути на вулиці. Посеред кімнати висів іще один такий же кулевидний екран, але значно більших розмірів.
Обидва міліціонери — і той, що привів Незнайка, і той, що сидів коло пульта, — були одягнуті так, як і всі інші коротульки, а щоб було видно, що вони міліціонери, котрих усі мають слухатись, на головах у них були блискучі мідні каски, як у пожежників. Той, що сидів біля пульта, був маленький на зріст і товстенький. Його звали Вартунчик. А той, що привів Незнайка, був довгенький і худий. Звали його Свистунчик.
Міліціонер Вартунчик побачив, що міліціонер Свистунчик привів Незнайка, й сказав:
— А, поливальник прийшов! Ви що ж це, братику, надумали водою обливатись на вулиці?
— Я не обливався, — розгублено промимрив Незнайко.
— Як — не обливався? — здивувався міліціонер Вартунчик. — Ми ж самі бачили. У нас у міліції все видно. Ось попрошу вас підійти ближче.
Міліціонер Свистунчик легенько підштовхнув Незнайка в спину, примусивши його наблизитись до пульта з кулевидними екранами.
— Під наглядом нашого відділення міліції перебуває рівно п'ятдесят два перехрестя, — сказав Вартунчик. — Досить нам глянути на ці п'ятдесят дві кульки — й ми бачимо все, що діється на кожній вулиці. Якщо на маленьких кульках подробиці погано видно, ми можемо ввімкнути кульку більшеньку.
З цими словами міліціонер Вартунчик повернув вимикач. Одразу дзеркальна куля, яка висіла посеред кімнати, спалахнула зсередини таємничим блакитним світлом, і на ній стало видно перехрестя з машинами, що зупинилися посеред вулиці.
— От бачите: на розі Пряничної і Галетної вулиць затор. Весь рух зупинився! — докірливо мовив Вартунчик і показав рукою на кулю.
Він тут же клацнув другим вимикачем, і на екрані появилося друге перехрестя.
— На розі Цукрової і Котлетної — теж затор, — сказав Вартунчик. — Тепер довго доведеться чекати, поки рух відновиться. А кожна ж машина повинна куди-небудь їхати. Через ці затори порушується нормальне життя міста.
У цей час міліціонер Свистунчик подивився на один з малих кульовидних екранів і сказав:
— А на Східній вулиці досі юрба не розійшлася.
— Зараз увімкнемо Східну вулицю, — сказав міліціонер Вартунчик.
Він повернув ще один перемикач, і на великій кулі з'явилося зображення Східної вулиці саме в тому місці, де Незнайко побився з Пегасиком за шланг. Підійшовши ближче до екрана, Незнайко побачив велику юрбу, яка заповнила всю вулицю..
Попереду всіх стояв Йоржик і розказував усім, що тут трапилось.
— Що за публіка в нашому місті! — поморщився Вартунчик. — Так і будуть тепер товпитися. Доведеться тобі, Свистунчику, ще раз поїхати туди й попросити, щоб вони розійшлися. Хай вони йдуть розмовляти в інше місце, а юрбу нічого збирати. Через це рух порушується.
— Зараз виконаю, — погодився Свистунчик.
Він одвів Незнайка до сусідньої кімнати, посередині якої стояли стіл та кілька стільців, і сказав:
— Попрошу вас зачекати мене тут хвилиночку. Я скоро повернуся.
Зачинивши двері, міліціонер Свистунчик пішов, а міліціонер Вартунчик продовжував спостерігати за всіма п'ятдесят двома кулями із зображенням перехресть. Глянувши на великий екран, він побачив, що прибулому на місце пригоди Свистунчику вдалося умовити коротульок розійтися, і юрба стала потроху розходитись.
Добившись успіху, Свистунчик сів у машину й поїхав назад.
— Що нам тепер із затриманим робити? — запитав він, повернувшись у міліцію.
— Просто не знаю… — знизав Вартунчик плечима.
— Я теж не знаю, — сказав Свистунчик. — Скільки років працюю в міліції, і ні разу не було випадку, щоб перехожі водою обливалися. Думаю, йому слід прочитати коротеньку нотацію і відпустити скоренько додому, бо він ще образиться на нас…
— Я теж страшенно боюся, що він може образитись. Відпусти його, будь ласка, Свистунчику. Розтлумач йому якось делікатненько, що обливатися водою негарно, й попроси чемненько пробачення за те, що ми його затримали. Скажи, що це необхідно було зробити для того, щоб юрба скоріше розійшлася і відновився рух транспорту.