— Ну, давай спускайся сюди! — крикнув він Пончикові.
Пончик поліз униз. Від страху в нього затряслися жижки, тому він спіткнувся і скотився по сходинках просто у відсік. Він, правда, не дуже забився, бо у відсіку все — і стіни, й дно, і навіть сходинки були обклеєні м'якою еластопластмасою. Всередині ракети всі приміщення були обклеєні такою пластмасою. Це було зроблено для того, щоб хто часом не вдарився, перебуваючи в стані невагомості.
Побачивши, що падіння не завдало Пончикові ніякої шкоди, Незнайко зачинив двері й сказав, весело всміхаючись:
— Ось ми і вдома! Спробуй-но знайти нас тут!
— А як ми назад виліземо? — злякано запитав Пончик.
— Як влізли, так і виліземо. Бачиш, біля дверей кнопка? Натиснеш її, двері й відчиняться. Тут усе на кнопках.
Незнайко почав натискувати різні кнопки й відчиняти дверцята стінних шаф, термостатів і холодильників, на полицях яких зберігалися найрізноманітніші харчові продукти. Пончик, однак, був так сильно стривожений, що навіть продукти його не тішили.
— Що з тобою? Ти мовби не радий? — здивувався Незнайко.
— Та ні, чому ж? Я дуже радий, — відповів Пончик, маючи вигляд злочинця, приреченого до страти.
— Ну, якщо радий, то лягаймо спати. Вже зовсім пізно.
Сказавши це, Незнайко простягнувся на дні відсіку, підклавши під голову замість подушки свій власний кулак. Пончик зробив так само. Якнайзручніше вмостившись на м'якій пластмасі, він почав обдумувати своє становище, і в голові його поступово визріла думка, що йому найкраще відмовитися від цієї подорожі. Він вирішив зараз же признатися Незнайкові, що вже перехотів летіти, але подумав, що Незнайко почне сміятися з нього й дорікати за боягузтво. Нарешті він усе-таки набрався хоробрості настільки, що наважився признатись у власному боягузтві, але в цей час почув рівномірне хропіння Незнайка. Впевнившись, що Незнайко міцно заснув, Пончик підвівся і, намагаючись не наступити йому на руки, прокрався до дверей.
"Вилізу з ракети і втечу додому, от тобі й усе, — подумав він. — А Незнайко нехай летить собі на Місяць, якщо йому так хочеться".
Затамувавши подих, Пончик піднявся по сходах і натиснув кнопку біля дверей. Двері відчинилися. Пончик виліз з харчового відсіку й пішов по кривому коридорчику, намагаючись відшукати дверцята ліфта. Він не був так добре обізнаний з будовою ракети, як Незнайко, тому кілька разів обійшов коридорчик навкруг, кожного разу попадаючи до харчового відсіку. Боячись, що Незнайко прокинеться і помітить його відсутність, Пончик знову почав нервувати, втрачаючи тяму. Нарешті йому все-таки вдалося знайти дверцята ліфта. Не довго думаючи, він заліз у кабіну й натиснув якусь кнопку. Кабіна, замість того щоб опуститися вниз, піднялася вгору. Але Пончик не звернув на це уваги й, вийшовши з кабіни, заходився шукати двері шлюзової камери, через які можна було вийти назовні. В шлюзову камеру він, звичайно, потрапити не міг, бо її тут не було, а потрапив замість цього в кнопкову кабіну й почав обмацувати в темряві стіни, намагаючись знайти вимикач. Вимикача йому виявити не вдалося, але посеред кабіни він наткнувся на невеличкий столик, на якому намацав кнопку. Подумавши, що цією кнопкою вмикається світло, Пончик натиснув її і одразу підскочив угору, опинившись у стані невагомості. Одночасно він почув рівномірний шум запущеного реактивного двигуна.
Деякі, найдогадливіші читачі, напевне, одразу збагнули, що Пончик натиснув саме ту кнопку, яка вмикала електронну керуючу машину. А електронна керуюча машина, як це й було передбачено конструкторами, сама ввела в дію прилад невагомості, реактивний двигун і все інше устаткування, завдяки чому ракета вирушила в космічний політ у ту мить, коли цього ніхто не чекав.
Якби хто з жителів Космічного містечка в цю хвилину прокинувся й виглянув у вікно, то був би вкрай здивований, побачивши, як ракета повільно відділилась від землі і плавно піднялась у повітря. Це сталося майже безшумно. З нижнього сопла двигуна з легким шипінням виривався тонкий струмінь нагрітих газів. Реактивної сили від цього струменя було досить, щоб надати ракеті поступального руху, бо з приладом невагомості сама ракета не мала ніякісінької ваги.
Тільки-но ракета піднялася на достатню висоту, електронна керуюча машина ввімкнула механізм повороту, і головна частина ракети почала описувати колові рухи, з кожним колом нахиляючись більше й більше. Та ось ракета набрала такого кута нахилу, що в поле зору оптичного приладу, обладнаного фотоелементом, попав Місяць. Світло від Місяця було перетворено фотоелементом на електричний сигнал. Одержавши цей сигнал, електронна керуюча машина привела в дію самонавідний пристрій і ракета, зробивши кілька затухаючих коливальних рухів, стабілізувалась і полетіла прямо до Місяця. Завдяки самонавідному пристрою ракета, як заведено говорити, була націлена на Місяць. Тільки-но ракета з якихось причин відхилялася від заданого курсу, самонавідний пристрій повертав її на цей курс.
Спочатку Пончик навіть не зрозумів, що він накоїв. Відчувши стан невагомості, він почав робити спроби вибратися з кнопкової кабіни, гадаючи, що десь у іншому місці стану невагомості немає. Після ряду зусиль це йому вдалося, і він повернувся до ліфта. Цього разу він як слід розібрався в кнопках, що були в кабіні ліфта, й натиснув саме ту, яка забезпечувала спуск кабіни на найнижчий поверх, тобто в хвостову частину ракети. Вийшовши з ліфта, він опинився перед дверима в шлюзокамеру, через яку, як уже було сказано, можна вийти назовні. Поряд з дверима Пончик побачив на стіні кнопку. Та хоч скільки він натискував цю кнопку, скільки бив у двері ногами, двері не відчинялися. Пончик не знав, що двері шлюзокамери могли відчинитися лише тоді, коли б він надів на себе космічний скафандр. І, треба сказати, добре, що Пончик цього не знав. Якби він натиснув кнопку, спочатку натягнувши на себе скафандр, двері відчинилися б, і Пончик, покинувши ракету, вивалився б просто в космічний простір. Звичайно, в такому разі він уже ніколи не зміг би повернутися додому, бо лишився б на віки вічні літати в космосі, мов планета.