Всупереч своїм власним неодноразовим закликам "не генералізувати", незважаючи на відхрещування від редукціонізму в тлумаченнях того чи того автора, Борис Парамонов, по суті, тільки те й робить, що генералізує та редукує; ба більше, він є найцікавішим якраз тоді, коли робить це, так би мовити, на повну силу. Досить прочитати один із найпровокаційніших есеїв книжки — "Солдатка", зосереджений на складному переплетінні долі й творчості Марини Цвєтаєвої, які, на думку Парамонова, закінчились інцестуальним зв'язком поетеси з власним сином і, як наслідок, її самогубством. Аргументи? "Це треба побачити. "Герменевтично" уздріти. Побачивши, доказів уже не потребуєш". Такий, з дозволу сказати, методологічний засновок візіонера криється й у розправі з "Росією в 1839 році" маркіза де Кюстіна, де злощасний француз постає невтоленим гомосексуалістом, без узаємності закоханим в імператора Миколу І; генералізуючи цю ситуацію ("побачити треба"!), Парамонов переносить її на російську історію загалом, трактуючи як "доленосний" сюжет, як роман між владою та народом, який так і не сягнув шлюбу та любовного поєднання: "Персональна невдача набула позаособистого й надособистого значення, позаяк стався незумисний збіг індивідуального "комплексу" з об'єктивним виміром російської історії".
Об'єктивно річ беручи, всі ці на шок і скандал розраховані сюжети є фантазмами самого Парамонова; помітивши його пристрасть до "полунички" (сексуального редукціонізму) та "берізки" (російської літератури), можна не сумніватися, що весь дальший ряд текстів і радіо-активних операцій здійснюватиметься цим-таки інструментарієм; невідомо тільки, хто виявиться наступним пацієнтом (от якби одного разу Борис Михайлович зважився на сповідь!). "Остранение" Шкловського, "поліфонічність" Бахтіна, кілька постулатів фройдизму, кілька історіософських формул Бердяєва, уривок зі "статевих справ майстра" Розанова і — для солідності, мабуть, — пасаж із "Діалектики міту" Лосєва (незважаючи на те, що її автор — клоун) — і вийшов усе ще цілком придатний для вжитку гексоген. "Вибухам", які влаштовує Парамонов у ефірі, властива аперіодична послідовність, одна з умов утілення міту в історичному плині. Із часом, однак, ці вибухи вилаштовуються в серію — і тоді стає прочитуваним їхнє значення, керівний і спрямовуючий міт або, як любить казати наш автор, message. Послання, явлене в терористичних есеях Парамонова, можна відчитати як витіснення Росії шляхом її утиску, з обов'язковою компенсацією у вигляді Америки. Це незужитий комплекс або ж маска-персона "хлопчика-руйнівника", про яку сам Парамонов цілком компетентно пише в рецензії на книжку Каміли Пальї ("Войовниця"), бінарна опозиція до міту про "божественного хлопчика". Евентуальна сповідь Парамонова могла би бути написаною як оповідь про долю enfant terrible, дитини, яка зумисне епатує, щоб викликати гнів і бути покараною, а вже потім, після довгого стояння в кутку й бурмотіння під ніс погроз та образ, отримати нарешті заповітні цукерки й бути відпущеною на "Свободу". Аргументи? Це треба побачити. Герменевтично уздріти. Побачивши, доказів уже не потребуєш.
Якби не цей невпинно поновлюваний сюжет, майстра інтелектуального епатажу, мабуть, було б не так цікаво слухати й читати. Невроз, як відомо, річ доволі заразна, і лікуючи себе від Росії, "Неврозанов"-Парамонов опосередковано може виявитися дієвим щепленням для багатьох українців або білорусів, — зіграти роль сиворотки, у якій він навряд чи себе уявляв.