Невільничка

Страница 2 из 4

Вовчок Марко

Важка була! Я бачу, ви розумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жадаєте…

Отже ж, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах Остап повертавсь додому… Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці — годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете — цур йому! Лучче про те й не згадувать!

Отже, кажу, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах повертавсь Остап додому, їхав конем вороненьким. Він покинув свою хату, отця й неньку, й місто ще молодиком — у таких літах один мій родич ще страву у вухо заносив, не сила його ще була, мого золотенького, у ротик вправити — а повертавсь Остап вже мужнім козаком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що викохав собі прегарного уса, на руці має перстень й шукає, — такеньки ж журливо шукає коней строкатих покупити. Щирий козак Остап був, і, як він їхав вороним конем, дивитися було мило… Не можу його хвалити, бо як хвалити, то й треба до чогось прирівняти, а до чого ж я козака, щирого козака, рівнятиму у світочку?

Повертавсь Остап додому, і вже близенько було йому до міста, вже знакомісінькі місця з усіх боків показувалися і з ним віталися, вже місто мріло недалечечко. Він під’їжджав дуже раненько, тоді як ще ми з вами спимо товстеньким сном.

Ранок тільки що зачервонівсь й зазолотивсь, тільки ще найраніші пташки щебетали, тільки ще найдбайливі люди обуджалися.

Чи хто з вас, діточки, доїздив рідненького містечка коли-небудь ранком ранесеньким до рідненької селитьби, згадуючи разом тодішні мислоньки свої й сподіванки, де тут плакалося й раділося, як прощалися, і покидали, і розставалися, усю добру і лиху годиноньку тодішню; чуючи разом — якийсь жаль тронув серце й радощі, що серденько понімають так от, як говорять, що одно око плаче, а друге сміється, як поперед собою вбачаєте рідненькі місця? Еге! Лучалося вам се, кажете. А чи лучалося вам везти із собою визволення своєму народові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи добре ви вчуєте й врозумієте те, що Остап на воронім коні чув і знав доїжджаючи, бо він віз таке визволення з собою…

У тих пригодах та трудах, що ми про їх дуже балакати проти ночі не хотіли, Остап зібрав собі гарне військо козацьке потроху і вже був напоготові йти на турка. Військо вже й посувало тудою просто, у Туреччину, вели його полковники хоробрії… не такі хоробрії, може, як наш дядько полковник, що так дуже від його жасмінними пахощами пахне і з такою-то любою він дивиться на свої новенькі жовтенькі рукавички, як надіне їх, прибравшися на який бенкет, — не такі, може, кажу, хоробрії, а такі собі, добрі… Те ж військо вели полковники просто у Туреччину, а Остап частенько звертав убік і скрізь занімав з собою молодь у військо. Отже, завернув і у своє, рідне місто, де теж, мабуть, не без знакомих в його людей було.

Тихо й рано було, як Остап уїхав у місто, так ще тихо, що його кінь вороний тупою своєю обуджав людей; відчинялись віконечка деякі, і виглядали обличчя — деякі знакомі Остапові і деякі ні — ті, мабуть, що без його повиростали, або побрались у місто з чужого якого селища. Під’їхав Остап під свої ворота — до отця, до неньки. Ненька з радощів великих, з великого свого кохання аж заплакала побачивши; батько з великих радощів й кохання аж всміхнувсь… Далі сусіди близькії й далекії прибігли, скупчилися, питалися… А Остап з усіма вітається і до усіх одно говорить: "Годі, годі, браття, у ярмі ходити! Годі, годі, браття, під неволею сидіти!" І усіх кличе: "Ходім, браття, за край воювати! Ходім, браття, визволятись!"

Часом людей тільки гарними словами вловляють, що ж то дією власною можна! В один черк коло Остапа зграєю вироювалися молоді й старі козаки, й козачки, й діти малії, й усі слухали, усі згоджалися.

Ще гаразд сонечко не підбилося у небі, вже скрізь взброювалися як спроможність, коней виводили, сідлали, — в кого чого не було — біг той питаючи, шукаючи; козачки допомагали й кохали якмога; діти клопоталися, начеб їм на турка перед вести йшлося… Остапів батько, що все колись казав тільки: "ге-ге! рад би у рай, та…" теперки прибиравсь, наче справді до раю — обмолодів, одвеселів… Козак Пампушка, що вже десять років лежав узимку на печі, а влітку на лавці, що обдувся, як барило, а жінка його зсохла, як тріска, ледве встигаючи ліпити для його смачнії вареники, той самий козак Пампушка тепер стояв на ногах, як гора, і як часом на горі пташка сидить, так у його за плечима вбачалася маленька торбочка з сухарцями, як і в інших пісних душ…

Кажу ж бо вам, ще сонечко не зовсім запало за могилу Кривуху, що зеленіє поза містом, а вже виправа козацька рушила з міста за Остапом, граючи кіньми, виблискуючи зброєю; очі козацькі променіли одвагою, серця козацькі кипіли гнівом мстивим… Уявити собі тільки, то аж за серце бере, а що ж то було побачити те військо козацьке, як воно усе зібралося докупи та рушило за Остапом проти ворога!

Веде Остап військо день — степом зеленим та безкраїм; степова трава колисається, степові пташки щебечуть: щебетне пташка раз чи другий голосненько — та й наче стеряється голосок у тому степовому розлогому роздоллі; вже знов другий голосок щебетнув, і той так само стерявсь, і незчисленно тих голосків вчується й пропаде, вчується й пропаде… Першого дня нічого не перестрілося війську козацькому, і спокійний був відпочинок уночі на степу.

Другий день теж усе тихо і спокійно, й усе степом рушали, аж до вечора. Отже й вечір.

Тоді саме весна панувала, і такий то був вечір сильне рожевий, що аж усі козаки, молоді й старі, притомлені довгим походом, порожевіли, як зоряниця: молоденькі, як зоряниця ранкова світова, а старі — як тая пізняя вечірняя; і вже сонечко заховалося, а мгла у степу не темніла, тільки рожевіла та рожевіла, аж зорі, висипавшися на чистім небі прозорім, показувалися тоді наче з серебра променистого. Стало військо одпочивати, і такеньки тихо зробилося, як військова хода стала і військовий рух зщухнув, що, може, кожен козак помислив, що се за вечір тихий, хоч ніхто не казав — усі сливе люльки запалили; дехто придивлявсь вдалину, як отаман, дехто ще коло коня свого поравсь, неподалечко десь у степу, де коні паслися…