Охоплені нетерплячою цікавістю, Порбус і Пуссен вибігли на середину просторої майстерні, де все вкрилося порохом, де панував цілковитий безлад, а на стінах то там, то там висіли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зображенням напівголої жінки в людський зріст, яке привело їх у захват.
— О, на цю річ не звертайте уваги,— сказав Френхофер.— Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нічого не варта. А ось тут мої помилки,— провадив він, показуючи на чудесні композиції, розвішані на стінах.
Тоді Порбус і Пуссен, приголомшені цією зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який ішлося, але ніде його не побачили.
— Ось вона! — сказав їм старий, чиє волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очі метали іскри, а груди судорожно здіймалися, як у молодика, сп'янілого від кохання.— Ага! — вигукнув він.— Ви не сподівалися побачити таку досконалість? Ви шукаєте картину, а перед вами жива жінка. Така на цьому полотні глибина, повітря відтворене так правдиво, що ви не відрізняєте його від повітря, яке вас оточує. Де тут Мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живі форми живої дівчини. Хіба не точно я схопив колорит, обриси, де повітря дотикається до тіла? Хіба предмети в атмосфері не так само вирізняються, як і риби у воді? Подивіться, як у мене контури відділяються від тла. Чи не здається вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цілих сім років, яке враження виникає, коли світляні промені мовби розчиняються в предметах. А її волосся — як насичене воно світлом! О, вона, здається, зітхнула!.. А груди, ви тільки гляньте на її груди!... Хто здатний не впасти перед нею навколішки? Тіло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте...
— Бачите ви що-небудь? — спитав Пуссен у Порбуса.
— Ні. А ви?
— Нічогісінько.
Давши старому змогу умлівати в своєму екстазі, обидва художники почали перевіряти, чи не знищує всі зорові ефекти світло, яке падало прямо на полотно, що його показав їм Френхофер. Вони роздивлялися картину, відходячи то праворуч, то ліворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.
— Так, так, не сумнівайтеся, це картина,— повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду.— Дивіться, ось рама, ось мольберт, а ось мої фарби та пензлі.
І схопивши один з пензлів він простодушно показав його художникам.
— Старий хитрун сміється з нас,— мовив Пуссен, знову підступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною.— Я бачу тут лише безладно наквацьовані мазки, охоплені безліччю дивних ліній, що утворюють навколо цієї мазанини мовби огорожу.
— Ми помиляємося — гляньте! — заперечив Порбус.
Підійшовши до полотна ще ближче, вони розгледіли в самому його кутку кінчик голої ноги, що вирізнявся з хаосу кольорів, тонів, відтінків, які утворювали ніби безформну туманність; але то був справді кінчик прегарної жіночої ноги, живої ноги! Вони остовпіли від здивування перед цим уламком, що вцілів посеред неймовірного, повільного і невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якої-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого міста.
— Під цим схована жінка! — вигукнув Порбус, показавши Пуссенові на шари фарби, які старий художник послідовно накладав один на один, вірячи, що вдосконалює свою картину.
Обидва художники мимоволі обернулися до Френхофера, починаючи усвідомлювати, хоч і невиразно, в якому екстазі він жив.
— Він щиро вірить у те, що каже,— промовив Порбус.
— Атож, друже,— озвався старий, прокидаючись із задуми,— вірити необхідно. Треба дуже вірити в мистецтво і треба зжитися зі своєю творчістю, щоб намалювати таку картину. Деякі з цих тіней завдали мені чималої мороки. Гляньте, ось тут, на щоці, під оком, лежить легка півтінь — у природі вона майже невловна, і ви навряд чи її помітите. От і уявіть собі, яких надлюдських зусиль довелося мені докласти, щоб передати цей ефект на полотні! А ще, мій дорогий Порбусе, уважно придивись до моєї картини, і ти краще зрозумієш те, що я тобі колись казав про опуклості та про контури. Подивись, як освітлені груди, і ти збагнеш, як за допомогою кількох легких та кількох густо накладених мазків мені пощастило створити ефект справжнього світла, поєднавши його з лискучою білістю ясних тонів, і як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрібно розмелюючи фарбу та накладаючи її якомога тоншим шаром, я згладив контури постаті, а за допомогою півтонів по суті стер малюнок і знищив будь-яку штучність, надавши тілу заокругленості, яка існує в природі. Підійдіть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку її не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своїм великим досягненням.
І кінчиком пензля він показав на густий мазок світлої фарби.
Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.
— А ви знаєте, що ми вважаємо його справді великим художником? — сказав він.
— Він більше поет, ніж художник,— серйозно відповів Пуссен.
— Ось тут і кінчається наше земне мистецтво,— мовив Порбус, доторкнувшись до уявної картини.
— І звідси воно вже підноситься в небеса,— підхопив Пуссен.
— Скільки пережитих насолод відбилися на цьому полотні! — вигукнув Порбус.
Заглибившись у свої думки, старий не слухав художників — він усміхався своїй уявній жінці.
— Але рано чи пізно він помітить, що на його полотні нічого нема! — вигукнув Пуссен.
— На моєму полотні нічого нема? — спитав Френхофер, по черзі дивлячись то на, двох художників, то на свою уявну картину.
— Що ви накоїли! — сказав Порбус Пуссенові.
Старий чіпко схопив молодика за руку і закричав йому:
— Так ти нічого не бачиш, хамло, бовдуре, нікчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мій добрий Порбусе,— провадив він,— обертаючись до свого учня,— невже й ви посмієтеся з мене? Відповідайте щиро, адже я ваш друг. Скажіть, невже я зіпсував свою картину?
Порбус мовчав, не зважуючись відповісти; але на блідому обличчі старого відбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:
— Самі дивіться!
Якусь мить Френхофер придивлявся до своєї картини і раптом схитнувся.
— Нічого там нема! Нічого! А я ж працював десять років!