— Атака! — вигукнув він, — викликаю вогонь на себе! Хай живе батьківщина!
— А ти самовідданий, хлопче, — ледве встиг я промовити перед тим, як обернувся на хмару.
І саме вчасно. Величезна гора уламків задвигтіла, і з неї вирвалося полум'я.
Мій співрозмовник-самогубця стояв серед блакитного полум'я розжарений і почорнілий. Він ще встиг прохрипіти: "Хай живе батьківщина!" — після чого почав розвалюватися на шматки. Спершу повідпадали руки, потім луснула від жару грудна клітка, на мить оголивши якісь примітивні, позв'язувані мотузочками мідні дротини. Остання відвалилася голова. Мабуть, була найважча. Голова одразу луснула, як шкаралупа величезного горіха. Всередині була зовсім порожня. Але він усе ще стояв стовпом і спопелявся, як дерев'яна колода, аж поки розвалився на окремі сегменти.
Хоча я все ще був туманом, однак відчував жар. Він бурхав із руїн, немов із кратера вулкана. Якусь мить я почекав, розпорошившись по стінах, але охочих погомоніти зі мною більш не знайшлося. Полум'я шаленіло, сягало стелі і вцілілі люмінесцентні лампи під склепінням тріскалися одна по одній. На щебінку сипалися шматки труб, скла, дротів. Ставало щораз темніш, і ця зала, колись ідеально чиста, математично кругла, тепер перетворилася мовби на сцену із шабашу відьом. Яскраве полум'я освітлювало приміщення, я побачив, що тут мені вже робити нічого, і знов ущільнившись, вилетів у коридор.
Можливо, японці мали ще якісь резервні військові центри — такі, як цей знищений, або й важливіші. Але я вирішив, що час вже виходити нагору й повідомити на базу про те, що тут сталося. Тепер мене вже нічого не затримувало. Я пройшов коридором, прослизнув крізь шпарину в броньованих дверях, проминув грати. Я співчутливо поглядав на безліч застережливих написів, адже знав, що вони не варті й ламаного шеляга. Здалеку заяснів нерівний отвір — вихід з печери.
Щойно опинившись на поверхні, я прибрав поставу, віддалено схожу на людську. Раптом я збагнув, що скучив за людською подобою. То було нове, ніким ще не звідане відчуття і різновид ностальгії. Знайшов велику кам'яну брилу, на якій можна було відпочити. Я вже добряче зголоднів, адже доки був сполучений зі здальником, не міг проковтнути й крихти. Відімкнутися від здальника, покинути його напризволяще я не міг. Отож вирішив підживитися трохи згодом, після того, як зв'яжуся з базою й сховаю здальника в затишній місцині.
Раз у раз викликав я Вівіча, та в ефірі панувала мертва тиша. Лічильником Гейгера я перевірив, чи немає й тут радіоактивного фону. А може, короткі хвилі не можуть пробитися крізь вузьку ущелину? Правду кажучи, без особливого ентузіазму я знов обернувся на хмару, стрімко злетів у чорний небосхил і знову, мов безпорадне пташеня, почав викликати Землю. Звісно, я не був пташеня, та й не можна втриматися на крилах у безповітряному просторі. Але мені схотілося сказати саме так, бо це до біса гарно звучить.
УКРАЇНА. — 1990. — № .
ВОРОНІНА Леся, переклад з польської, 1990.