Кемп огледів вулицю в напрямі пагорба. Десь ярдів двадцять позаду він уздрів здоровенного землекопа, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік із дрючком у руках.
— Оточуйте! Оточуйте! — кричав хтось. Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо.
— Він десь близько! — гукнув Кемп.— Станьте вряд, перетніть йому...
Тут його сильно вдарили у вухо, він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно надавило йому на груди і дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув зойк болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ землекопа. На обличчя йому капнуло щось мокре, пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.
— Впіймав! — верескнув Кемп.— Допоможіть! Допоможіть же! Тримайте його! Він підо мною! Тримайте його за ноги!
Через секунду на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути — тільки гупання ударів, тупіт ніг і важке дихання.
Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги. Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхали та лупцювали невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.
Купа тіл знову впала на землю. Без сумніву, били там люто. І раптом пролунав дикий крик: "Милосердя! Милосердя!" — і швидко завмер.
— Киньте його, дурні! — приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад.— Він поранений, кажу я вам. Відійдіть!
Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі дюймів на п’ятнадцять од землі, і притиснув униз невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.
— Не пускайте його! — кричав велетень землекоп із закривавленим заступом у руці.— Він прикидається.
— Ні, він не прикидається,— сказав доктор, обережно випроставши одне коліно.— Та я триматиму його.
Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже чорніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього капала кров. Випустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.
— Рот весь у крові,— сказав Кемп, а тоді скрикнув: — Боже милий!
Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки біля Невидимця. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих, і натовп усе більшав. З будинків почали виходити люди. Двері "Веселих крикетистів" раптом відчинилися навстіж. Кемп водив рукою, ніби мацав повітря.
— Він не дихає,— заявив він.— Я не чую його серця. Його бік... А-а-а!
Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного землекопа, скрикнула вражено:
— Дивіться! — показала вона зморшкуватим пальцем.
І глянувши туди, всі побачили обрис прозорої руки, що безсило лежала на землі. Вона була наче скляна, на ній можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.
— Ого! — скрикнув констебль.— А ось і ноги видніють.
Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих центрів організму, тіло набувало видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу проступили маленькі білясті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.
Коли ж нарешті юрба розступилась і Кемп зміг випростатись, перед ним на землі лежало голе, жалюгідне, побите й покалічене тіло чоловіка років тридцяти. Його волосся й брови були білі — не сиві од віку, а білі, як у альбіноса. Кулаки його були стиснуті, очі широко розплющені, на обличчі застиг вираз гніву та розпуки.
— Закрийте йому обличчя! — скрикнув якийсь чоловік.— Ради Бога, закрийте йому обличчя!
Хтось приніс простирадло з "Веселих крикетистів". Вкривши ним тіло, його внесли до заїзду.
І там, на вбогому ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій спальні, оточений юрбою темного, збудженого люду, побитий і поранений, зраджений і безжально зацькований, лежав Гриффін — перший з людей, якому вдалося стати невидимим, Гриффін — найталановитіший фізик у світі. Так у безмежних муках скінчилось його дивне і жахливе життя.
ЕПІЛОГ
Так закінчується історія цього дивного й згубного експерименту Невидимця. А якщо ви схочете дізнатися про нього більше, то завітайте до маленького заїзду поблизу Порт-Стоу й побалакайте з господарем. Замість вивіски над дверима заїзду прибито дошку, на якій намальовано капелюха та черевики, назва заїзду — та сама, що й назва цього роману. Власник заїзду — огрядний коротун з довгим округлим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі. Не поскупіться на питво, і він не відмовиться розповісти вам про все, що трапилося з ним після змальованих вище подій, про те, як суд намагався "вициганити в нього" знайдені при ньому скарби.
— Вони не могли встановити, кому належать ті гроші,— каже він.— Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я схожий на скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені по гінеї за те, що я щовечора розповідав цю історію в мюзик-холі.
Коли ви побажаєте перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість "так" і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. "Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачував людям у голову, ніби вони в мене".