— Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.
Степан Григорович полегшено зітхнув.
— Та це я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому...
— Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться... Ні, треба довідатись стороною... Об’єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?
— Не уявляю,— жваво відповів професор.
— Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.
— А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!
— Так ти заїдеш до Сліповського з візитою...
— Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!
— Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров’ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно...
— В жодному разі,— скрикнув професор.— Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!
Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.
— Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських,— сказала вона безапеляційно.— Ти батько.
Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.
— Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу,— мовила вона.
— Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав... Спасибі, Пелагеє... А як Ірусь? — спитав він раптом.— Здорова? Не плаче?
Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась,
— Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
— Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини... Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.
— Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся,— сказав він.— Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
— Ти його бачив? — спитала Марія Миколаївна.
— Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
— А коли вертається?
— Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав...
— О дванадцятій годині,— тихо мовила професорова, розмірковуючи.— І це щодня?
— Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
— А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!
— Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав — ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить...
— Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
— Ірен...— пробурмотів професор.— Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий... Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю... ти знаєш, я сам був закоханий...
— Перестань,— сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк.— А якихось подробиць ти не довідався?
— Як же! — скрикнув професор.— Марусю, я все виконав надзвичайно... Можливо, що я щось і забув — ти знаєш, пані Сліповська — це ціла злива, це кулемет! Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням... І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий...
— А раніше говіркий був?
— І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
— Тоді це не важить. Ще що?
— Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає...
— Які дурниці ти плетеш,— мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
— Ірен мене турбує, Степане Григоровичу,— мовила вона нарешті.— Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті... І що за горда душа — не терпить співчуття! Моя душа...
— Звичайно, в неї твоя душа,— погодився професор.— І мій розум.
— Вона все читає,— вела Марія Миколаївна,— я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась — і знаєш, що вона читає?
— Що? — злякано спитав професор.
— Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.
— Невже?
— І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані?
Професор тільки спантеличено дивився.
— Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це... це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
— Марусю,— мовив професор благально,— я все розвідав, чудово розвідав.
— Лишається ще трохи,— суворо сказала Марія Миколаївна.— Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
— Марусю! — скрикнув професор.
— Вулиця, будинок і номер помешкання — ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов’язково.
— В жодному разі! — скрикнув професор.— Я люблю Ірен, але я... не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
— Але так, щоб він же не побачив — іди за квартал, ти добре бачиш.
— О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей, Пошлімо краще когось, Марусю!