НЕВДАЧА КОМІСАРА МЕГРЕ
Роман
1. ХАЗЯЙКА ПАНСІОНУ З КІЛБЕРН-ЛЕЙН ТА М'ЯСНИК З БУЛЬВАРУ КУРСЕЛЬ
Стукіт, що ним розсильний Жозеф попередив про свій намір увійти, був тихіший за шарудіння миші. Потім двері безшумно відчинилися, і краєм ока Мегре побачив знайому лисину в ореолі золотистих волосинок. "Немов той привид", — подумав він, не підводячи голови від купи досьє і не виймаючи люльки з рота. Розсильний теж мовчав, не наважуючись заговорити перший.
Уже цілий тиждень Мегре був не в гуморі і, щоб не накликати на себе патронового гніву, всі заходили до його кабінету лише навшпиньках. Комісара все дратувало, особливо погода. Такого мокрого, холодного та похмурого березня вже давно не бачив Париж.
Об одинадцятій ранку в усіх кабінетах Управління карного розшуку стояв такий самий морок, як на світанку в дні страти злочинців. До самого полудня горіли лампи, а о третій уже починало смеркати. Небо ніби прорвалось — невпинно мрячив густий і дрібний, як порох, дощ. Паркет рябів од мокрих слідів ніг, і ніхто не міг вимовити трьох слів, щоб не висякатись.
Газети з'явилися з фотографіями жителів передмістя, які поверталися додому на човнах по залитих водою вулицях, схожих на справжні ріки.
Того ранку, прибувши на роботу, комісар передусім запитав:
— Жанв'є прийшов?
— Хворий.
— А Люка?
— Дзвонила його жінка і сказала, що…
З кожним днем на роботу виходило все менше інспекторів, список захворілих нараховував уже цілі десятки, так що напохваті іноді не було й третини особового складу Управління карного розшуку.
Хоч комісарова дружина вбереглася від грипу, її мучив зубний біль. Дантист був безсилий полегшити муки пані Мегре, яка цілими ночами не склепляла очей і кусала собі губи, щоб не стогнати.
Краще б вона вже стогнала. Прокинувшись серед ночі, Мегре раптом відчував, що дружина лежить з розплющеними очима, затамувавши подих. Якийсь час він мовчав, боячись завдати їй зайвого болю, потім не втримувався, бурмотів:
— Чому ти не ковтнеш снотворного?
— Ти не спиш?
— Ні. Принести?
— Ти ж знаєш, що це мені не допомагає,
— А ти все-таки ковтни.
Він уставав і, босий, ішов до аптечки, діставав пілюлі, наливав склянку води, не в силі приховати тупого роздратування.
— Пробач мені, — зітхала жінка.
— Ти не винна.
— Я могла б піти до кімнати служниці.
На сьомому поверсі у них була невеличка кімната, яка майже завжди стояла порожня.
— То я піду…
— Ні.
— Тоді не звертай на мене уваги. Спи. В тебе завтра стільки роботи!
Справжньої роботи в нього не було, зате дрібних турбот не бракувало. Щодня газети рясніли нападками на поліцію у зв'язку з таємничим зникненням місіс Мюріел Брітт. Треба ж було, щоб ця ідіотська історія трапилась саме тепер!
Жінки зникають майже щодня. Їх часом знаходять, часом — ні, але жодна газета не приділяє цьому більше двох-трьох рядків.
Про зникнення Мюріел Брітт, проти звичаю, сурмили щонайдужче. Вона прибула до Парижа з Англії в одному з тих велетенських автобусів, до яких заповзятливі агенти туристських фірм в Англії, США та Канаді заганяють цілі гурти "леді та джентльменів", щоб майже задарма показати їм "столицю світу".
Того вечора туристи мали оглянути нічний Париж. Великий автобус помчав по залитому вогнями місту, раз у раз зупиняючись і вивергаючи свій галасливий вантаж — вже досить-таки підтоптаних добродіїв та добродійок — на Ринковій площі, на площі Пігаль, на вулиці Лапп, на Єлісейських полях, — усюди, де були бари, в яких напої по туристських талонах.
Під кінець екскурсії всі повеселішали, розчервонілись, тьмяні очі заблищали. На передостанній зупинці загубився один опецькуватий панок з намащеними вусами — рахівник із Сіті, але другого ранку його знайшли у готелі, в ліжку, де він безтурботно давав хропака.
А от із місіс Брітт усе сталося інакше. Як без угаву повторювали англійські газети, у неї не було жодних підстав зникати. Їй уже минуло п'ятдесят вісім років. Кощава, суха, із змарнілим від праці обличчям та тілом, вона була власницею невеличкого пансіону в провулку Кілберн-Лейн, десь у Вестенді в Лондоні.
Мегре не знав, який на вигляд той пансіон. Судячи з фотографій, це був невеличкий сірий будинок на кілька кімнат, де жили стенографістки та дрібні службовці, що тричі на день зустрічалися в їдальні за круглим столом.
Місіс Брітт була вдова. Її син служив десь у Південній Африці, а заміжня дочка жила в Єгипті поблизу Суецького каналу. Газетярі зазначали, що це була перша подорож до континенту, яку дозволила собі бідолашна жінка.
Звичайно, вона обрала Париж. Групою, по твердій ціні. Разом з іншими вона зупинилась у дешевому готелі біля вокзалу "Сен-Лазар", де за традицією проживали туристи третього класу.
Після нічної екскурсії місіс Брітт, як і всі інші туристи, пішла до своєї кімнати. Троє свідків запевняли, що чули, як вона зачинила за собою двері.
Другого ранку її не знайшли в номері, і відтоді ніхто не міг сказати, що з нею.
Невдовзі прибув сержант із Скотланд-Ярда і, зніяковіло відрекомендувавшись комісарові Мегре, делікатно почав розслідувати справу.
Менш делікатні англійські газети репетували про "бездарність французької поліції".
Мегре мовчав, йому не хотілось, щоб набули розголосу деякі подробиці, передусім те, що в номері місіс Брітт під матрацом, у шухлядах столу та за шафою було знайдено порожні пляшки від спиртних напоїв.
Після того, як одна вечірня газета надрукувала портрет місіс Брітт, до управління завітав бакалійник, в якого вона купувала спиртне.
— Ви не помітили в ній нічого особливого?
— Гм!.. Від неї завжди тхнуло вином… Якщо це тільки вино… Судячи з того, що вона в мене купувала, старенька віддавала перевагу джінові.
Чи вдавалась місіс Брітт до таємних пиятик у своєму пансіоні на Кілберн-лейн? Англійські газети не прохопилися про це жодним словом.
Слідом за бакалійником з'явився швейцар із готелю "Сен-Лазар".
— Я бачив, як вона спускалась по сходах, — розповів він. — Вона кудись страшенно поспішала і пройшла, не глянувши на мене.
— Вона вийшла з готелю?
— Так.
— В якому напрямку?
— Не знаю.
Згодом один поліцай бачив її перед баром на вулиці Амстердам — стара довго розглядала вивіску, не наважуючись увійти.