— Жирко.
— Арф.
Ендрю підібгав ноги, щоб дати Жиркові можливість залізти в печеру.
— Довбанутися можна, — сказав Жирко, протиснувшись усередину. Він нагадував незграбного павука з довжелезними лапами, а чорний костюм тільки підкреслював його кістлявість.
Ендрю дав йому цигарку. Жирко завжди припалював так, ніби дув сильний вітер, захищаючи долонею вогник і хмурячись. Жирко затягнувся, випустив з "каббінки" кружальце диму і ослабив на шиї свою темно-сіру краватку. Він здавався старшим і, чесно кажучи, не таким уже й незграбним у костюмі, поплямленому глиною на колінах і манжетах після подорожі до печери.
— Вони таки точно були голубими, — сказав Жирко, ще раз потужно затягнувшись.
— Каббі був сумний?
— Сумний? Та він, курва, мав істерику. На нього аж гикавка напала. Був гірший за довбану вдову.
Ендрю реготнув. Жирко випустив ще одне кружальце диму і смикнув себе за вухо.
— Я схіляв раніше. Вони ще навіть не поховали його.
З хвилину вони курили мовчки, дивлячись на замулену річку. Ендрю курив, розмірковуючи про слова "схіляв раніше" і про те, наскільки вільніший Жирко порівняно з ним. Поміж Ендрю і почуттям свободи стояв постійно роздратований Саймон: у Домі-на-пагорбі можна було часом нарватися на прочухан просто так, за саму присутність. Ендрю згадав, як його уяву заполонив один чудернацький міні-курс з філософії та релігії, де йшлося про примітивних божків з їхніми несамовито-свавільними нападами гніву, і про спроби ранніх цивілізацій умиротворювати їх. Він тоді замислився про саму суть справедливості й законності, уявляючи свого батька таким собі язичницьким божком, а матір — верховною жрицею якогось культу, що намагалася заступатись і пояснювати його дії вищими намірами, і хоч це їй зазвичай не вдавалося, вона й далі, попри всі наявні свідчення, наполягала на тому, що її божество керується глибинними резонами й великодушністю.
Жирко притулився головою до кам'янистої стіни печери, пускаючи до стелі кружальця диму. Він думав про те, чим хотів поділитися з Ендрю.
Ще під час похоронної служби прокручував у голові початок цієї розмови, поки його батько ковтав слину й ридав у носовичок. Жирко був такий збуджений самою перспективою цієї розповіді, що ледве стримувався, але був рішуче налаштований не вибовкати все зашвидко. Він вважав, що сказати про це було не менш важливо, ніж це зробити. Не хотів, щоб Ендрю подумав, ніби він прибіг сюди лише задля цього.
— Знаєш, що Фербразер був у місцевій раді? — запитав Ендрю.
— Ну, — відповів Жирко, радий, що Ендрю сам перервав мовчанку.
— Сай-Пай каже, що хоче поборотися за його місце.
— Сай-Пай?
Жирко похмуро зиркнув на Ендрю.
— Яка, блін, муха його вкусила?
— Він думає, що Фербразеру давали на лапу якісь підрядники. (Ендрю чув, як Саймон розповідав про це Рут. Цим усе пояснювалося.) — Він теж хотів би щось хапонути.
— То не був Баррі Фербразер, — засміявся Жирко, струшуючи попіл на долівку печери. — І це не було в місцевій раді. То був такий собі Фраєрлі з Ярвіла. Він був членом шкільної ради Вінтердауна. Каббі тоді мало не всрався. Йому дзвонили з газет за коментарями й таке інше. Фраєрлі тоді отримав по самі яйця. Що, Сай-Пай не читає "Ярвіл і околицю"?
Ендрю витріщився на Жирка.
— Цей довбанутий?
Він загасив цигарку об землю, ніяковіючи від батькової тупості. Саймон уже вкотре вступав у лайно. Він зневажав місцеву громаду, глумився з їхніх проблем, пишався своєю відокремленістю в цьому нікчемному будиночку на пагорбі, і ось, отримавши дрібку дезінформації, вирішив на її основі виставити свою родину на посміховисько.
— Довбаний аферюга твій Сай-Пай, скажи? — вишкірився Жирко.
Вони називали його Сай-Паєм, бо таке прізвисько дала своєму чоловікові Рут. Колись, коли Жирко зайшов до них на чай, він почув це від неї і відтоді не називав Саймона інакше.
— Угу, — погодився Ендрю, розмірковуючи, чи зможе він відрадити батька від його затії, якщо розкаже, що той переплутав ім'я чоловіка й назву ради.
— Цікавий збіг, — сказав Жирко, — бо Каббі теж хоче балотуватися.
Жирко випустив дим крізь ніздрі, дивлячись на розколину в стіні над головою Ендрю.
— Цікаво, кого оберуть виборці, — вишкірився Жирко, — сраку чи дупу?
Ендрю розреготався. Мало від чого він отримував більшу втіху, ніж тоді, коли Жирко обзивав його батька сракою.
— А тепер заціни, що я маю, — сказав Жирко, затиснувши цигарку між зубами й поплескавши себе по стегнах, хоч знав, що конверт лежить у внутрішній нагрудній кишені. — Ось, маєш, — докинув він, витягуючи конверт і показуючи Ендрю вміст: брунатні стручки завбільшки як перчинки в порошкоподібній суміші з висохлих стебел і листя.
— Це сенсімілья.
— Що це?
— Пагони й суцвіття незапліднених рослин маріхуани, — пояснив Жирко, — спеціально приготовлені для отримання курцем найбільшого задоволення.
— А яка різниця між цим і звичайною ширкою? — запитав Ендрю, з яким Жирко поділився в "каббінці" не однією грудкою воскоподібної чорної смолки коноплі.
— Просто інший кайф, — знизав плечима Жирко, гасячи свою цигарку. Він видобув з кишені пачку цигаркового паперу, дістав з нього три ламкі папірчики й зіжмакав їх докупи.
— Ти дістав це через Кірбі? — запитав Ендрю, мацаючи вміст конверта й нюхаючи його.
Усі знали, що Скай Кірбі, на рік старший за них, був головним місцевим постачальником наркоти. Його діда, старого хіпі, уже не раз судили за вирощування трави.
— Ага. Слухай, на Полях є ще такий тип — Оббо, — додав Жирко, розриваючи цигарки й висипаючи тютюн на папірчики, — він може дістати що завгодно. Навіть героїн, якщо, блін, треба.
— Героїн краще не чіпати, — сказав Ендрю, глянувши на Жирка.
— Ну, так, — відповів Жирко.
Він узяв конверт і посипав тютюн сенсімільєю. Тоді скрутив косячок, полизавши кінчик паперу, щоб заліпити його, акуратно вставив мундштук і стиснув його скраєчку.
— Гарно, — радісно сказав він.
Жирко планував поділитися з Ендрю новиною після того, як почастує його для розігріву сенсімільєю. Він простяг руку до Ендрю по запальничку, вставив у губи картонний мундштук, запалив косяк і зробив замислено-глибоку затяжку, випустивши дим довгим блакитним струменем, і знову повторив процедуру.