Нескінчена поема

Страница 2 из 4

Черкасенко Спиридон

Ввійшла, побачила мене, трохи зблідла і, як мені здалося, навіть присіла, але хутко опанувала себе, й чарівна усмішка, котру я так любив, засіяла на видочку.

— Та й довго ж ви,— обернувся Гінкін, знову виймаючи годинник. Він одразу прояснів.

Ви уявляєте, пане лікарю, мій настрій в той час?..

— Ти тут, любий? — звернулася вона до мене й, жартівливо погрожуючи очима, розгладила мені на лобі зморшки.— А я думала, що ми тобі не переб'ємо, та хіба з отакими ведмедями (кивнула вона на Гінкіна) не переб'єш! Ну, вибач, серце, більш не будемо. Ісак Володимирович,— вона глянула на Гінкіна, але як глянула, коли б ви бачили! Навіть панна Ванда засовалася в кріслі й підвелася, закопиливши губу,— Ісак Володимирович, як тобі, певне, відомо (мені відомо?!), сьогодні від'їздить од нас, і ми хочемо його провожати. Ти, звичайно, не сперечатимешся, мій хороший?..

Вона міцно оповила мою шию, вдряпнувши десь булавкою, й палко поцілувала просто в губи довгим-довгим поцілунком, ніби прощаючись навіки, а Гінкін раптово одвернувся й незадоволено кашлянув.

Що я мав вдіяти після такого несхитного аргументу? В душі я посилав того Ісака Володимировича до чорта на роги, але мусів побажати йому всього найкращого й з приємністю стиснути його чотири пальці, потім витерти піт на долоні пана Байденка й чемно вклонитись панні Банді.

— До побачення, мій соколе...— кинула вона вже в коридорі.

— Та тільки не барися,— промовив я якось не до речі, але вони вже не слухали й веселим, гомінливим гуртком зникли. Я вийшов за ними на ганок. Було зоряно й темно. Біля хвіртки пирскали коні. Докотилась невиразна говірка й регіт. Сіли.

— До побачення,— ще раз задзвеніло в темряві, й колеса м'яко захахикали по піску.

Здається, нічого незвичайного не було в тім, що вона поїхала провожати знайомого, але мені зробилося якось дуже важко і... самітно. Іменно — самітно. Часом десь пробувала вона й довше, але я не відчував самотності так гостро, як в сей час, коли в кінці вулиці затихли по дорозі стукіт коліс і тупотнява коней.

Я повернувся до кабінету, забувши зачинити двері на ганок, сів до столу, але мені не писалося.

"Поїхала провожати Гінкіна"...

Що за химерна вигадка? Що їй той бридотний... жидюга...

І чому я так хвилююся, властиво? Адже за півгодини вона повернеться, ясна, блискуча, закохана, розповість про свою прогулянку, переб'є мій докір огневим поцілунком і цілу кімнату засипле перлами свого стрибаючого сміху.

Я взяв перо, силкувався постягати докупи свої розкидані думки, але за хвилину вже знову сидів, одкинувшись на спинку крісла, з похиленою головою й насупленими бровами, не думаючи, не відчуваючи нічого, тупо й байдужно. Перервана поема лежала поперед мене на столі, й рядки її були тепер якісь чужі, фальшиві, непотрібні; і, мабуть, довгенько так сидів, бо... Ну, та слухайте далі...

— Кхи!.. Вибачайте... Можна до вас? — несподівано почув я голос з коридора.

Я схопився і, здивований, підійшов до дверей. В коридорі м'явся ніяково з винувато-серйозним виглядом Байденко, а далі, перелякано визираючи з-поза його плеча, стояла панна Ванда. Глянув далі на ганок, в темряву: там не видно більш нікого. "Що за чортівня",— подумав я, і думки вихорем закрутилися в голові. Глибокопитаюче я встромив очі в пристава, чекаючи на пояснення такої несподіваної візити. Але він сопів, вішав свій кашкет, мацав руками ремінь до шаблі, ніби дбаючи якомога надалі відсунути якусь прикру розмову.

— Прошу, заходьте,— кинув я їм і повернувся до кабінету.— Сідайте.

Вони не сіли.

— А ви того... хм... не боїтесь лишати дверей вночі відчиненими? — нарешті забалакав.— Се, маєте собі...небезпечно... щодо...

— А де ж Ніна? — перебив я й напружено близько дивився йому в вічі.

Він одвів їх набік і, поперхнувшись, кашлянув у кулак, а панна Ванда затремтіла вся й посунулась у тінь, раптом хлипнувши й притуливши хустку до очей.

Серце мені упало. Я вже — чому, не знаю — догадався, де вона. Несамовито вхопивши пристава за плечі, я з силою тряс їх і, пронизуючи його очима, кидав йому в обличчя уривчасто:

— Та чи скажете ви мені нарешті, де вона?.. Куди ви поділи її?.. Чого ви мовчите, як пень?.. Ну, ну?..

Він, сердега, був стільки ж винен, як і його візник, але добре, проте, злякався, думаючи, певне, що зо мною сталося раптове божевілля, а панна Ванда, забувши навіть про своє великопанське виховання, заверещала, як щеня.

— Цитьте,— покрикнув я на неї, випустивши Байденка.

Вона вщухла.

— Е... е... того.. — заникуючись, почав пристав,— я, власне, й зайшов до вас з панною Вандою, бо той... Щоб ви часом не подумали... Я повинен був...

Міліон чортів!..

— Та в чім річ? Де Ніна, я вас питаю?

— Ніна Миколаївна... вибачте... поїхала з інженіром, Ісаком Володимировичем Гінкіним...

— Куди? Куди? — спитав я в нестямі й жадливо, ніби сподіваючись, що дальші його слова спростують або полегшать допіру промовлене, дивився йому в роззявлений рот.

— Кхм... мабуть, чи не той... у N-ськ, бо він же туди поїхав. Е... е... мені страшенно прикро, що я вскочив у сю, вибачайте, історію... Несамохіть, повірте, несамохіть, їй же Богу... А я, як і вам докладно відомо, на державній службі, і тому... мені не личить... е... е... щоб потім не було якогось непорозуміння. І ми з панною, повертаючись з вокзалу, вирішили заїхати до вас перепросити й порозумітись... Розумієте, щоб потім...

Мені треба було великого зусилля, щоб не викинути його за поріг.

— Слухайте,— загримів я, як шалений,— ви все вже сказали? Не маєте більш нічого додати?..

— Авжеж, авжеж,— заметушився він,— я тільки до того, що коли діло дійде до суду, то...

— Пане Байденку, майте ж хоч трохи розуму, се ж надто...

— Так, так, я розумію, що се неприємно вам... Панно, ходімо?..

Нарешті.

Вийшли,— він, обережно ступаючи й придержуючи рукою шаблю, а вона якось боком, зібгавшись і поспішаючись випередити його, ніби боялася, що я жбурну вслід важким прес-папьє.

Я лишився сам, сам в буквальнім розумінні сього слова. Чотири німих стіни з полицями для книжок та портретами улюблених письменників, а посередині, як бездухий стовп, я із страшенним проваллям всередині. І що більш я починав отямлюватись, бути свідомим свого становища, тим гостріш відчував те провалля. І гидкими зробилися — й сей тісний кабінет, обстанова й стіл з нескінченою на нім ідіотською поемою, а стіни давили, гнітили, не було чим дихати. Геть звідсіль!.. Куди?.. На вулицю, безвісти, к чорту, аби звідсіля, від сього срамотного місця, де подурному лилися мої натхненні строфи про волю й розум женщини, про її відродження, де женщина злісно посміялася з мого найсвятішого, замість вдячності...