Його супутники не могли звернути уваги на цю обставину, бо не знали Баткінса так близько, як він. Лейтенант із репортером пішли далі, і Гарднер рушив за ними.
З вітальні вони потрапили до цілої анфілади невеликих лабораторій та майстерень. У Гарднера аж у голові запаморочилось від захвату, коли він їх побачив. Обом його супутникам різні прилади, машини, механізми та пристрої ні про що не говорили, але старий учений дивувався щораз більше, а до того подиву скоро почала домішуватися звичайна заздрість — у нього аж руки свербіли попрацювати з усіма цими найсучаснішими допоміжними засобами науки. Обладнання лабораторій дало йому підставу для висновку, що останнім часом Джім Баткінс працював щонайменше в десятьох галузях науки, і Чарлз Гарднер питав себе, чи могло це бути чимось більшим, аніж звичайне аматорство. Фізика, хімія, фізіологія, біохімія, біоніка, фізика високих частот, електронно-обчислювальна техніка — як міг він сам-один працювати успішно в усіх цих галузях, де сьогодні найменше досягнення в будь-якій окремій проблемі неможливе без спільних зусиль цілого колективу вчених?
— Ходімо вже,— квапив лейтенант,— може, все це для вас і дуже цікаве, та в даний момент нам ідеться про інше.
Дальші двері, що відчинилися перед ними, вели до робочого кабінету, опорядженого з геометричною елегантністю. Тут усі лінії, поверхні та об'єми нагадували про математичні функції і до того ж не збивали з пантелику, а дещо пояснювали. Зрозуміла річ, що лише Чарлз Гарднер зміг усе правильно оцінити, проте й на його супутників кімната, здається, справила враження.
— Баткінс напевне не любив життя? — з ноткою вагання запитав репортер.
— Та ні, швидше — людей! — відповів Гарднер.
Лейтенант не брав участі в розмові. Він підійшов до письмового стола, поверхня якого мала форму обмеженого гіперболою ввігнутого двокутника, і дістав з шухляди якусь записку.
— Що це таке? — спитав він, подаючи папірець Гарднерові. Там стояло всього кілька літер:
ENIHCM
Вчений довго дивився на літери. А тоді констатував:
— Не знаю. Це не формула і не абревіатура, принаймні з тих, що мені відомі. Шифр? Навряд. Він би замаскував його в чомусь практичному, але неважливому.
Гарднер сховав записку. Лейтенант хотів був заперечити, але передумав. Десь тут мають бути заховані папери, що завдають директорові банку стільки клопоту. Сейфа ніде немає; він би його побачив. Та й до чого він тут, коли цілий будинок — сейф. Якщо такі папери взагалі тут були... Він сів до письмового стола і мимохіть провів рукою по ребру стільниці. Праворуч і ліворуч від нього безгучно висунулися шухляди.
— Від цієї автоматики вже аж моторошно! — лайнувся він, сягнув рукою в одну з шухляд і спантеличено витяг звідти на стіл купу книжок того ж гатунку, що й у вітальні. — І все — заради оцього!
Тут, у цьому царстві техніки, навіть лейтенант відчув недоречність такої макулатури.
— А тут? — спитав він і вийняв книжки з іншої шухляди. — "Граматика", словник, лексичні вправи...— Паперів, які він шукав, тут очевидно не було.
— Хай там як, а чоловік був чудернацький! — констатував репортер, але Гарднер, якому адресувалося це зауваження, навряд чи почув його. Він раптом пригадав одне зовсім абсурдне, дурне, запекле парі, що його запропонував йому колись небіжчик...
— Що таке, чого це ви так витріщилися на граматику? — запитав лейтенант.— Пригадали щось?
— Так,— відповів Гарднер.— Мабуть, дальший огляд можна припинити.
Через величезну бібліотеку, що, на думку репортера, мала займати цілу стіну будинку, вони повернулися до передпокою.
— Ну, кажіть нарешті! — звернувся до Гарднера Сем Меттісон, коли вони посідали.
— Небіжчик запропонував мені одного разу парі — несерйозне, просто задля жарту,— принаймні тоді я так подумав, та й неможливо було ставитися до нього серйозно. Ми розмовляли про освіту, і Баткінс висловив думку, ніби рівень освіченості нашого суспільства такий, що кожному дикунові, якому ніколи доти не доводилося залишати свого атолу в південних морях, досить подивитися зо два тижні телевізійні передачі й почитати бульварні видання відповідного гатунку, щоб стати цілком цивілізованою, з нашого погляду, людиною. Він сформулював це як парі, але треба було бути зовсім навіженим, щоб убачити в ньому щось більше, ніж саркастичне перебільшення.
— Як притча непогано! — погодився репортер. — Отже — дикун, щойно напакований знаннями, не знає ціни грошам; природне поривання до свободи допомагає йому зникати раніше, ніж...
— Залиште ваші буйні домисли для преси,— але тільки тоді, коли я це дозволю!
— Навіть тоді, ні! — відповів репортер.— Я кримінальний репортер — розпалювання расової ненависті не мій клопіт. Уявляєте, що зчинилося б у нашому чудовому містечку, якби я таке написав? Кольорові в нас так само швидко спалахнуть, як і деінде, хіба що їх тільки не так багато. І серед білих теж є чимало фанатиків.
— Облишмо дурниці! — пробурчав лейтенант.— Професоре, коли ваша ласка, може, придумаєте щось із виходом? А ми з містером Вілкінсом тим часом оглянемо горішній поверх, щоб виявити сліди ще однієї людини. Може, це й не конче папуас — але хтось же повинен тут бути! Він, мабуть, там нагорі!
Лейтенант Сем Меттісон підійшов до дверей, в які вони ще не входили. Двері відчинилися— за ними були сходи. Лейтенант і репортер пішли нагору, двері знов зачинилися, Чарлз Гарднер залишився на самоті з небіжчиком.
Учений сам дивувався, що не почував страху. Може, через те, що він знав: смерть тут була, власне, визволенням. І для небіжчика, і для нього самого! Може, й через те, що йому мимохіть спадало на думку: тут лежить один з тих, хто мав усе, щоб стати справді щасливим,— гроші, розум, здоров'я, навіть погляди, цілком відповідні вимогам сильних світу цього...
Чарлз Гарднер запитав себе, чи знав він взагалі людей, що були б щасливі. Так, Джейн і він були щасливі, безперечно. Вони мали досить грошей, щоб жити й дозволити собі те й інше, досить глузду, щоб не надокучити одне одному; надмірне честолюбство молодих літ — чи було то бажання домогтися слави в науці, чи жити розкішно, як кінозірки,— вони за обопільною мовчазною згодою відкинули; та коли Гарднер оце тільки що, пройшовши анфіладу кімнат, побачив лабораторії й майстерні покійного Баткінса, він відчув, що плата за таке їхнє щастя була зависока.