Лейтенант сидів із сержантом Пінкертоном у своєму кабінеті, втупивши жовчний погляд у вікно.
— Цей армійський пройда мені просто як кістка в горлі,— лайнувся Сем.— Розсядеться тут собі, як удома, і починає давати вказівки, наче він...— Лейтенант не докінчив речення.
— Принаймні ми зіпхнули з себе діло, — задоволено озвався сержант. — І відповідальність теж.
— Авжеж,— сказав лейтенант так люто, що сержант Нед Пінкертон глянув на нього здивовано. Він запитливо подивився на начальника, а тоді мимохідь запитав:
— До речі, ви мені ще нічого не розповіли, що у вас було з директором банку?
Якусь мить Сем Меттісон вагався. У них не було заведено, щоб його питали про те, про що він сам не розповідав, отже, сержант про щось здогадувався. І коли він, лейтенант, не хоче випускати оті долари, як пісок між пальців, то тепер, за нових обставин, доведеться принаймні почасти відкрити Неду свою таємницю.
— Тобі перепаде зо дві тисячі, якщо нам пощастить знищити робота! — зважився він нарешті.
Сержант свиснув крізь зуби:
— Дві тисячі не жарт. Та коли вже цим зацікавився Пентагон, то це справа непевна!
— То й треба її самим упорати! — гаркнув лейтенант. — А то б, гадаєш, я сказав тобі щось?
— Якби ж у вас був придатний план... — вагаючись, почав сержант.
Та розмову про план перебила поява капітана в супроводі Чарлза Гарднера і репортера.
— Нам треба спільно обговорити деякі питання,— заявив капітан.— Тут саме всі ті, хто був присутній при першому відмиканні дверей. Може, комусь щось упало в око?
Гарднер присилував себе до незворушності. Виходить, капітан не в усьому довіряв йому! Якщо тепер хтось із двох скаже, що й того разу перша спроба теж була невдала, йому капець!
Та лейтенантові йшлося тільки про двадцять тисяч доларів — подумки він уже визначив їх як "свої". Тільки репортер уловив, що десь щось недомовлено. Але він ще почував себе Гарднеровим боржником, зате капітана Вілкінс терпіти не міг,— по-перше, тому, що за своїми витонченими манерами той приховував пиху, яку репортер добре відчував, а по-друге,— за те, що капітан, можна сказати, зіпсував йому гру, заборонивши дальшу публікацію репортажів про робота. Отож Генрі Вілкінс хоча й згадав, що перша спроба Гарднера відімкнути двері виявилася невдалою, та не зронив і слова.
Капітан пильно спостерігав усіх, але поки що мовчав. Тільки його погляд ставав усе колючіший.
— Гаразд,— мовив він по паузі,— тоді поставимо питання інакше. — Які можуть бути причини зміни шифру?
Репортера потішила можливість помірятися силами з інквізитороподібним капітаном.
— А може, робот тим часом устиг побувати всередині? — висловив він припущення. — Таке може статися, адже він потребує запасних деталей чи мастильних матеріалів, та й заряджатися десь йому треба.
— Але ж обставини його втечі свідчать про те, що він не міг знати коду! — заперечив капітан.
— Так, це правда,— погодився репортер,— хоча...— підскочив він.
— Що "хоча"? — запитав капітан.
— Робот повинен мати десь житло. Я не думаю, що він сам найняв собі квартиру. Це, певне, заздалегідь зробив для нього старий Баткінс. А то робот мав би хоч-не-хоч зіткнутися з безліччю проблем приватного порядку і, певна річ, здався б комусь чудним. Якщо ж він завдяки Баткінсові мешкає вже десь і ретельно вносить платню за квартиру, жодна людина не зверне на нього уваги.
— Цілком імовірно,— змушений був погодитися капітан.— Але що з цього випливає для нас?
— Дуже проста річ. Старий Баткінс задовго до своєї смерті залишив у адвоката листа для містера Гарднера. Чому він не міг залишити в тій квартирі шифр і взагалі опис, що розкривав би секрет замка, так би мовити, про всяк випадок? Так само, як лист до містера Гарднера теж був тільки "про всяк випадок".
Капітана, здавалося, не дуже влаштовувало це пояснення, але він зрештою кивнув головою і сказав:
— Може, й так. Отже, треба віднині постійно стежити за будинком! Тепер останнє запитання: як нам упіймати робота? Як нам виявити, де він перебуває?
Всі мовчали. Як хотілося капітанові в цю мить уміти читати чужі думки! Він майже фізично відчував антипатію всіх присутніх. Він не знав тільки, чим її пояснити: чи його становищем у Пентагоні, чи обмеженістю оцих провінціалів, чи ще чимось — зовсім іншим.
Прочитати чужі думки він не зміг, хоча так пронизував поглядом одного за одним, наче вмів це робити. От хоч би, приміром, репортер, який більше, ніж інші, має підстав до стриманості: адже його позбавили можливості заробити на публікаціях про цю сенсацію. А тим часом саме він найсумлінніший! Тутешні полісмени — шкода й мови! Але ж фізик, якого він урятував, мав би найскоріш бути відвертим з ним, а тим часом Гарднер взагалі нічого не каже. Може, він просто відлюдкуватий вдачею? Капітан примружив очі і потай спостерігав реакцію інших.
Чарлз Гарднер поринув у роздуми і час від часу легенько кивав головою, наче на підтвердження власних думок. Так, він повинен дочекатися свого шансу. А поки що не треба виходити з гри.
Лейтенант Сем Меттісон, опустивши підборіддя на груди, роздумував про свої долари. Він теж міг тільки вичікувати. Нехай капітан сам сушить собі голову!
Сержант Нед Пінкертон стежив за розвитком подій досить байдуже. Звісно, чималенька сума грошей, в перспективі обіцяна лейтенантом, не завадила б йому — та хто міг її гарантувати, коли все тут таке туманне? Чиї приховані інтереси зустрілися чи навіть зіткнулися в цій навіженій історії? Треба подивитись, а тоді відповідно й поводитися.
Репортер пошкріб голову. Він, певна річ, зауважив, що лише він сам провадить з капітаном розмову, а інші понабирали в рота води. Може, він допустився необережності, покриваючи так старого фізика? Напевно. Та дарма! В ньому закипала впертість. Хоч раз не думати про співвідношення інтересів, не озиратися на список головних акціонерів своєї газети і взагалі не зважати на будь-кого з сильних світу сього — він сидить тут як приватна особа і може дозволити собі таку розкіш. Розмова зупинилася на мертвій точці, він має в руках — репортер тепер був певен цього — ключ; то чом би йому не піти й не відімкнути двері, байдуже, що з цього вийде?