Карл-Гайнц Тушель
Непримітний містер Макгайн
Переклад Галини Лозинської
----------------------
Вступна примітка
Те, про що йтиметься далі, з погляду чисто технічного є сьогодні річчю цілком імовірною. Безперечно, втілення такого задуму пов'язане поки що з різного роду труднощами. Отож усе, про що йтиметься далі,— цілковитий вимисел.
А з другого боку, коли згадані труднощі будуть усунуті, може статися, що не буде вже потреби у здійсненні такого задуму — з погляду як особистого, так і суспільного.
Але припустімо лишень, що така річ уже реально існує, тоді вся подальша історія постає вже у вигляді аж ніяк не цілковитого вимислу.
Лейтенантові Сему Меттісону не до душі були гучні справи. Правду кажучи, навряд чи в кримінальній поліції міста Мідлтона (штат Іллінойс) хтось міг би згадати бодай щось, що було б до душі Семові Меттісону, крім хіба що думки про близьку вже пенсію. Але про те, що лейтенант був честолюбний навиворіт і будь-що намагався чимшвидше позбутися гучної справи, коли вже така траплялася,— про це знали всі і навіть розуміли його. Бо за гучними справами стоять звичайно великі люди, отож, хоч як крутись, а на якомусь етапі розслідування неодмінно потрапиш у кепську ситуацію, коли змушений будеш наступати на мозолі котромусь з отих великих. А для дядька Сема, як прозивали Меттісона, дипломатія була річ майже незбагненна.
Прізвисько дядько Сем, хоча й шанобливе, нітрохи не пасувало до цього опасистого чоловіка з грубим обличчям, яке набувало добродушного й мирного виразу лише в ту мить, коли лейтенант розкошував від думки, що зараз він обкрутить круг пальця свого візаві, а той про це й гадки не має. Це, звісно, була не така вже й приваблива риса, та кожен, зрештою, повинен мати якусь втіху від своєї праці.
На початку своєї багаторічної служби він, певне, був енергійний, винахідливий, ініціативний або навіть мав якісь ідеали, тепер у нього залишився тільки єдиний ключ, що ним він відкривав обставини будь-яких злочинів: треба лише з'ясувати, про яку суму йшлося, все інше — механічна робота.
Отож великі злочини були Семові Меттісону осоружні. Але, на щастя, випадок, який вій зараз розслідував, був, здавалося, звичайнісінький — невелике пограбування банку.
Тут, власне, все було ясно: якийсь невідомий украв у банку близько двадцяти тисяч доларів, і треба було тільки знайти того невідомого. Ускладнень не передбачалося — люди, що грабували банки, самі, як правило, не мали в них великих рахунків.
— Сержанте, приведіть касира! — сказав лейтенант Сем Меттісон.
Сержант Нед Пінкертон (його справді так звали, і він щоразу, коли хтось висловлював з цього приводу подив, не пропускав нагоди, щоб сказати: "Хіба міг я з таким ім'ям стати не криміналістом, а кимось іншим?") привів касира — підстаркуватого вузькоплечого чоловіка зі шпакуватим чубом: до його обличчя назавжди прилипла професійна усмішка, і через те він і тепер мав такий вигляд, ніби радів власному нещастю.
Лейтенант кивнув сержантові, і той поставив ряд звичайних запитань: ім'я, рік народження і таке інше.
Потім він запропонував касирові розповісти, як усе сталося.
— Той чоловік підійшов до віконця й поклав портфель на стіл. А тоді тихенько сказав мені, що, коли він зараз натисне в кишені на кнопку, з портфеля почне стріляти автомат, і що він так зробить, якщо я спробую зняти тривогу або ще якось привернути до себе увагу. Через це я не міг навіть опустити перед собою куленепробивне скло, бо воно впало б якраз на портфель. Отож мені лишилося спакувати для нього гроші в торбинку, таку, яку звичайно беремо для розрахунків з власниками невеличких магазинів. А тільки-но він вийшов, я відразу дав сигнал тривоги.
— І ви повірили йому з отим автоматом? — глузливо запитав сержант.
— Я касир, а не психолог,— відповів допитуваний із сумною усмішкою, хоча в голосі його вчувалося навіть якесь приховане зухвальство.
— Ну, гаразд,— уже серйозно мовив сержант.— Змалюйте зовнішність того типа.
Опис виявився напрочуд невиразним: нічим не примітний, середній на зріст чоловік десь так від тридцяти до сорока років.
— І серію послідовно пронумерованих банкнотів ви, певна річ, у ті гроші не вклали?
— Він дуже пильно дивився! — відповів касир.
— А тепер уважно послухайте мене, — встряв у розмову лейтенант.— Я міг би прочитати вам лекцію про громадянський обов'язок або про колишні ідеали Америки, та я волію не робити цього. Я бачу, що ми з вами приблизно однакові роками, обидва скоро підемо на пенсію і хотіли б мати її по змозі без зайвих вирахувань. Тому я пропоную вам укласти угоду; це, на мою думку, буде для вас зрозуміліше, ніж дурне розпатякування на теми моралі. Просту угоду, без ніяких збитків. Якщо мені не пощастить знайти злочинця в цій справі, я позбудуся пенсії або якоїсь її частини. Ваша пенсія так само залежить від того, як ви поведетеся в цій справі. Але якщо ви допоможете мені і я одержу мою пенсію повністю, я відповідним чином, де слід це робити, доповім про вашу допомогу. Зрозуміло? А тепер кажіть, що знаєте!
Певна річ, що лейтенантовій пенсії навряд чи щось загрожувало. Подумаєш, велике діло — нез'ясована справа! Але знати про це касирові не конче потрібно. І щоб йому не спало таке на думку, сержант відразу приголомшив його запитанням:
— Бандит нічого не сказав про те, що в нього є ще чимало таких портфелів і, в разі потреби, він може принести одного до вас додому, якщо ваша пам'ять буде занадто добра?
Касир кивнув головою.
— А може, це наводить вас на думку, що в портфелі не було ніякої зброї? — висловив припущення сержант.
Холодна іронія полісмена, здавалося, збадьорила касирову пам'ять.
— Мені тільки впало в очі,— мовив він,— що в бандита якась чудна манера розмовляти. Але я не знаю...
— Точніше! — перебив сержант.— Яка говірка?
— Ні, це не говірка, це скоріше... коли він говорив, то майже не рухав губами, і все звучало, наче завчене напам'ять. Це справляло якесь зловісне враження.
— І це все, що ви згадали?
Касир боязко кивнув головою. Сем Меттісон подав сержантові знак.
— Можете йти! — сказав сержант.— Ближчими днями нікуди не виїздіть із міста, може статися, що ви нам будете потрібні! — Він так само майже не рухав губами, і все звучало, як завчене напам'ять.