— Дарма! Нехай буде й по-твоєму. Але ти ж не повинна таки казать, що я домую та байдики б'ю. Людині треба робить, треба й одпочити; треба й погуляти й нагуляться всмак хоч вряди-годи.
— Роби, та й міру знай, і гуляй, та й міру знай! А в тебе на це останнє, мабуть, нема міри. Твої гулянки неміряні, а в хазяйстві ти не статкуєш. Ти тільки падкуєш коло коней, неначе для тебе, окрім коників, більше ніщо не животіє на світі. Ти таки, надісь, зроду дуже падковитий до гулянки, як я зауважила.
— Зате ж ти не пічкурка й не легеза, і надто здатна до хазяйства. От воно й добре! Ми урівноважуємо одно одного, — сказав Мишук в жарти.
Мелася аж приснула й схопилась з стільця. Її взяла злість. Спокійний, байдужний Мишуків тон розмови після довгої гулянки дратував її.
— Он кури кудкудакають по бур'янах коло загороди! Хоч би пішов та принаймні поназнавав, де вони несуться, то й з тебе була б якась користь. А в тебе в голові не кури, а Камілли-Дива, та броваті актриси, та!.. Ет! Знаємо тебе добре!
— Ще що вигадай! Невже ти хочеш, щоб я пожалив собі кропивою руки й щоки та понабирався реп'яхів по саму шию? Оце гаразд! Це ти жартуєш? Це гарні твої жарти!
— А тобі щік шкода? Певно, щоб виставлять їх для Камілли-Дива? Тепер ще й кропива не жалка, й реп'яхи зелені й не чепкі. Слідкував би ти хоч за курми та свиньми. Усе б таки якесь діло робив. А тобі тільки б навіжено стрибать кіньми на скаковищі та гойдаться в човні на хвилях. В тебе, як я бачу, голова послідом та половою напхана, а не розумними думками та гадками, — репетувала Мелася.
— О, бач! В жінок чомусь так виходе, що в нас в головах послід та висівки, а тільки в їх головах зерниста пшениця або питльоване борошно. Хіба ж я діла не роблю? Служу ж я й за економа, і за пригонича коло робітників на полі. Недурно ж хліб їм.
— Служиш ти добре! дбаєш не до дому, а з дому. Підеш на поле, поникаєш на часок на полі або на луках та й гайда мерщій до хати, щоб люльки посмоктати! Ще й до того не шануєшся… От у Києві…
— Дай мені покій з тим Києвом! Одчепись од моєї душі! Оце причепилась причепа! Люба щось там понабріхувала, а ти ймеш їй віри, — промовив Мишук вже поважно й навіть сердито.
— Ба не дам тобі спокою, бо ти розледащів, зам'якинився до решти на селі. Служби собі не напитуєш, а тільки домуєш та час дурнісінько гаєш, ще й гроші марнуєш десь по Києві. Ось незабаром будуть Таїсині іменини. Нам з мамою доконечно треба ж поїхать до їх. А на це треба грошей. Я того Некрашевича в потилицю з хати витурлю, як він будлі-коли ще заїде за тобою! — репетувала Мелася і вже сікалась до його, мов оса.
— Цуртобі, пек тобі, осина тобі! Причепилась та й настирається з тією Каміллою-Дивом. Нехай вона здохне там в Шаті, то я й не жалкуватиму! — крикнув Мишук і похапцем вибіг з кімнати в парк.
"Ой остогидла вона мені! Ой осточортіла ж! От тобі й добра! От тобі й поділшлива! Як же я помилився! А язична така, що її й Ціцерон не переговорив би або й два Ціцерони, не тільки я. Стріляє з рота раз у раз, неначе кулями. Так і сипле! Ну та й забісована ж! Коли б ще була гарна, то вже мусив би терпіть! А то вид розпливається, неначе перепічка, і вже стала мизата. Попоганшала так, що й глянути не хочеться".
І бідному Мишукові чогось став неприємний і парк, і дім, і сама невтратлива Мелася. Він так роз'ярився, що був ладен скочить на коня й зараз тікати якнайдалі од Меласі, тікать хоч до Некрашевича, щоб хоч кіньми себе розважить.
Мелася була з таких людей, що як тільки чогось розсердяться та роздратуються вранці, то бурчать та гримають на всіх аж до вечора. І тільки ввечері, як сонце сяде і надворі стане поночіти, їх нерви заспокояться, якраз так, як той вітер, що тижнями дме цілий день од сходу до заходу сонця і надворі стишується вже смерком.
За вечерею Мелася вгамувалась. Вона все заводила розмову про те, що незабаром будуть Таїсині іменини, а трохи згодом припадають в четвер Кандибині іменини, що їй з мамою конче треба поїхать до Києва на ті іменини, поважаючи й знайомих, і салонні звичаї.
— Авжеж треба поїхать, бо буде якось ніяково. На цю поїздку треба доволі грошей. Та й я вже засиділась на одному місці, мов квочка в обичайці. І мені ж треба трохи потруситись та розважиться, — не все ж тільки гулять вам молодим! — натякала мати Мишукові, щоб він не дуже марнував гроші.
— От і косовиця затого настане. Треба чимало грошей на розплатку з косарями й гребцями. А грошей я, мабуть, не настачу. Сидіть ви обидві дома та не рипайтесь, бо в мене в цей час завсігди обмаль грошей. Коли ж то ми ще ту нову пашню спродаємо. Ой, здається, не вистаче нам грошей на робітників! — бідкався старий батько.
— От і не вистаче! Як не вистаче, то позичимо десь. Не нудиться же нам, коли інші люде себе розважають, — кинула наздогад слівце Мелася.
— Гуляйте лиш, гуляйте! гайнуйте гроші, та й міру знайте, щоб часом не довелось нам згодом циганської халяндри скакать, як банк спродає нашу Деркачівку, бо, мабуть, не буде чим платить і процентів, не тільки виплачувать позичку в банк, — сказав батько.
Мишук аж засмутивсь, як почув од тестя за якусь циганську халяндру в недалекому часі.
XIII
Незабаром настали Таїсини та Кандибині іменини. Мелася з мамою таки не всиділи вдома й побували на тих двох святах в Києві, прогайнувавши грошей стільки, що ними можна було б зробить оплать сливе на всю косовицю й гребовицю. В косовицю в батька ще було доволі грошей для оплаті всіх косарів та громадільників. Жнива обійшлись добре, бо Гукович оддав озимину женцям за сніп. Але за пасинкування тютюну та за полоття він був чимало винен політницям і політникам. Почали молотить хліб. В старого не стало вже грошей на розплатку. В кожну неділю була звичайно розплатка на економії з робітниками, але вже два рази в неділю люде приходили дурнісінько, бо економ не платив їм і все казав: "Прийдіть завтра, або післязавтра, або через тиждень в неділю". Було чимало сім'їв, в которих вже не вистачало грошей на харч. Люде понапозичались, понабирались набор в крамницях. А економ не платив грошей людям і все, як кажуть на селі, — годував їх обіцянками, бо в пана грошей вже не було.