"Як я помилився в Любі! Як я помилився в цій пришелепуватій красуні! Дурна, з порожньою головою, ще й опришкувата та вередлива. Ще моє щастя, що я не сім'янистий чоловік. Злигався з нею, то й розлигаюсь, коли вона мені осточортіє своїми вередами, — думав Елпідифор, лежачи в кабінеті.
XII
Мелася, навантаживши себе новинками, поїхала додому, розважена та веселенька. Новинок вона везла цілу чумацьку паровицю. Ці новинки так обважнювали її своєю вагою, що в неї була думка заскочить по дорозі до Марусі, або в Бурти до дядька, або деінде, щоб зробить собі полегкість і поділиться цим добром, бо вона в цьому була дуже поділшлива. Але як приїхала вона на вокзал, як почала пакувать на повозку усякі закупки та скриньки з усяким накупленим крамом, то ця думка про діляницю новинками якось несамохіть вислизнула в неї з голови. Коробки совались в повозці, підскакували, лізли одна на одну, неначе все хотіли повискакувать на шлях, ніби позв'язувані за ніжки кури та качки. Мелася ловила їх руками, знов вмощувала й якось забулась за ту діляницю з сусідами. Натомість в неї майнула думка, чом це не виїхав на вокзал їй назустріч Мишук, бо він передніше частенько з нудьги виїжджав за нею на вокзал і помагав їй вкласти усякі коробки та закупки, їдучи по гладенькому степку, вона пригадувала усі свої одвідини та розмови в Києві і аж тепер на самоті серед тихого степу пригадала, як Люба бачила Мишука на гулянці в Шато на веранді за вечерею з знайомими панами та з двома співачками з кафе-шантана, Мишук не виїхав до неї назустріч… і через це нагадав їй за себе. Вона почала сердиться на свого чоловіка.
"Не виїхав ледащо! Не поміг мені вкладаться та пакуватися на повозці. А сам тиняється в Києві та п'є чай з співачками. І Люба жаліється на свого Елпідифора, що він неначе здичів або сказився і шпурляє на неї тарілками, мов той дикун… Мабуть, усі вони такі. А я думала, що Мишук мене брав через те, що мене любе".
Приїхала вона додому й потрапила саме на чай. Наймички повибігали з покоїв і позносили коробки й пакунки. Мелася увійшла в столову, поздоровкалась і поклала на стіл торбинки з кренделями та сухариками до чаю. Вона, очевидячки, була втомлена й біганиною по Києві, і театрами, і візитами; та й язиком вона напрацювалась таки добре, аж до втоми.
— Ну та й засиділась же ти в Києві! — сказав батько. — Ми тебе ждали, ждали та й ждати перестали.
— Ой тату! там було так багацько дечого цікавого, що я мусила зостаться в Києві сливе на тиждень. Голубкова застрелили… а потім ховали його. Люба й Таїса Андріївна задержали мене, щоб вкупі піти та подивиться, як його ховатимуть. Ой який же то був похорон! Яка була процесія! Яка пишнота! Скільки накидали в катафалк вінків! — на віз не забрать. Та все в процесії сливе самісінькі дами вищої верстви. Усе були аристократки. Був увесь бомонд! Не можна ж було не зостаться на такий похорон. Це ж загинув великий артист, великий чоловік. Увесь бомонд збігся для пошани високої штучності, бо акторське грання це ж і велика, і найцікавіша штучність. Ховали його, ніби якогось поета, — говорила Мелася й почала оповідать і за похорон, і про усі обставини убийництва великого, незрівняного Голубкова.
— Але ж ось у газеті вже промайнула звістка, що в небіжчика навіть не було й справдешнього таланту, окрім гарної вроди та чудових очей, — обізвавсь Мишук. — В цьому була його й сила й омана.
— Авжеж! Говори! Не було ніякісінького таланту… Тямиш ти в тих талантах, як одна животина в апельсинах, — сказала сердито Мелася. — Он і в тебе гарні таланти: не виїхав проти мене на вокзал. А я набралась мороки з тими коробками за цілу дорогу: все скачуть, як скажені собаки, та підскакують, неначе живі; трохи не повискакували з повозки. Сидиш влома та нічого не робиш, б'єш байдики, а не потурбувався протрястись хоч до вокзалу мені назустріч.
— Та не виїхав я так собі: якось не було охоти, — сказав Мишук. — Я й не думав і не гадав, що ти навантажиш на повозку такого багато усяких коробок та пакунків.
— Навантажила коробок, бо було треба. Не порожні ж коробки я везла з Києва в Деркачівку собі на втіху, — гримала Мелася.
— Та вже ж! Яка ж "втіха з порожнього міха"? — пожартував Мишук.
— Добре, що ти вже поспорожняв багато міхів в Києві, а позапорожнювать міхи ти не дуже-то квапишся, — натякнула Мелася.
"Це вона на щось натякає, та не вгадаю на що. Але щось там та було в Києві. Чи не понабріхували часом на мене Люба або Кандибиха?" — подумав Мишук.
Мелася попередавала поклони од київських знайомих, розказала про життя Люби, її нарікання на високодумного й опришкуватого Елпідифора і все зиркала злими очима на свого Мишука. Мишук замовк, бо почував якусь неласкавість до себе в Меласі сливе в кожному слові й у злому зирканні скоса на його.
Мелася повиймала з паперових торбинок та коробок і понакладала в кошики усяких кондитерських бубличків та кренделів. Вона пила чай і з смаком їх трощила, аж її міцні зуби скреготали.
— А присунь лишень, Меласю, отой кошик, нехай і я поласуюсь трохи, — просив Мишук.
Але Мелася ніби й не чула, що він казав, і все трощила сухі бублички, навіть не глянула на його.
— Меласю кохана! посунь-бо до мене кошик з тими ласощами, — вже голосніше сказав Мишук.
Мелася зирнула на його й не посунула, а ніби пхнула кошик так завзято, що аж бублики повискакували й посипались на стіл.
"Що це з нею? Ні сіло ні впало, як приїхала з Києва, а вже чогось приндиться. Бачу, що зла на мене. Щось там та трапилось в Києві. І з якої це причини вона привезла з Києва свою лютість ніби в цих паперових торбинках з бубличками та кренделиками?" — думав Мишук, скоса зиркаючи на Меласю, але Мелася в розмові навіть не оберталась до його й, очевидячки, одмикувала од розмови з ним.
— А мені ж звідтіль ніхто не передав поклону? — спитав Мишук в Меласі, зачіпаючи її зумисне.
— Елпідифор Ванатович і не думав передавать, бо Люба казала, що він тепер так бундючиться через ту звізду на грудях, що не хоче й дивиться на тих, хто нижчий за його в чинах. Він думає, що незабаром буде десь губернатором, бо має ласку в міністра. А Люба така стурбована повсякчасною сваркою з ним, що, мабуть, за тебе й забула, — знехотя сказала Мелася.