— А справді чортиці, бо наче молодиці: в спідничках та в золотих сережках, ще й у золотих намистах. Мабуть, ото в пеклі така поведенція в чортиць, що вони так чудно вдягаються, — казав один дід в жарти.
— Ще й білі лопатні повитріщали, мов сміються аж на кутні зуби. Та й ротаті ж та вухаті оті чортиці, — додав один наймит.
— Мабуть, не з біса веселі, — додав другий наймит, — дивись, бра! ще й неначе пританцьовують чи навшпинячки спинаються, мов напідпитку. Мабуть, раденькі, що держать оті каганці в руках.
— От теперечки не буде нам сором вітать женихів в наших покоях! — сказала Текля Опанасівна, походжаючи по горницях та оглядаючи обставу.
— Шкода тільки, що в нас нема каміна з карнизом, де можна б було поставить отакі ляльки та цяцьки, німфи та фавни, як їх Люба понатикала в себе на каміні. Треба б нам доконечно заломить отих міських буржуазок, щоб не дуже-то пиндючились перед нами, — обізвалась Мелася.
— І навіщо їх заломлювать? Чи то ж варто пиклюваться за таку нісенітницю! Вони ж вас люблять щиро, — обізвалась Ліда.
— А вже ж пак! Вони якісь там нікчемні буржуазки, а ми ж дідичі й державці: маємо державу з діда-прадіда, — сказала гордовито мати, — ми пани, ми дворяни, а вони таки буржуазки, хоч вони мої й приятельки. А за це ніколи не забувайте, — напучувала дочок гордовита Текля Опанасівна.
— Я за це таки ніколи не забувала і завжди мала це на увазі, що вони якісь міські перепродухи та перекупки, що тільки вхопили шмат просвіти, — сказала Мелася. — В Люби таки є щось міщанське, як і в її рождениці Таїси Андріївни.
— Лучче було б, якби ви хоч частку грошей, потрачених на цю дорогу мебіль, були дали мені на поїздку в Фінляндію. Бо, признатись, я оце надумалась поїхати в Фінляндію та вивчиться ткати фінляндські полотна на нових маленьких верстатиках, — сказала Ліда, — одначе не маю роботи, то хоч вчитиму наших молодиць та дівчат вироблять полотно. Навчусь там робить сир: це вже для себе. Туди їдуть наші обидві сусіди задля цієї справи. Поїду й я з ними вкупі. Чого я буду сидіть отутечки на селі та байдики бити?
— Дух святий при нас та при хаті! — аж крикнула мати. — Що це ти вигадала? Це ж коштуватиме скажених грошей.
— А як ви їздили в Петербург, а звідтіль мандрували в Фінляндію, щоб подивитись на водоспади, то це й нічого? Це ж коштувало теж недешево, — обізвалась Ліда якось сумно. — Бачите, яка в світі правда!
IV
Ще за два роки перед цим Яків Кирикович Уласевич, менший брат Михайла Кириковича, служив за асистента в славного в свій час у Києві й заможного доктора Івана Гурковенка. Яковові Уласевичеві перепадало чимало грошей на службі. Але незабаром його патрон вмер наглою смертю, Уласевич розпочав в місті практику, але слабих приходило до його мало. Грошей не ставало на прожиток. Його мати помагала йому грішми. Але як вмерла й мати, молодий доктор, маючи малий заробіток, мусив просить місця земського лікаря. Незабаром він достав місце в одному здоровому містечку Дрижиполі за Дніпром, недалеко од Києва, в Переяславському повіті.
Дрижипіль було здорове містечко з трьома церквами, між котрими одна була мурована, стародавня, ще в давній час збудована одним богобоящим козацьким полковником. Містечко широко розкинулось на рівній місцині не дуже далеко од Дніпра. Ця низина трохи скидалась на лучану береговину. Тільки по один бік містечка були пригорки та сугорби, і на одному горбі, на чолопочку, ніби пишалась біла стародавня мурована церква з трьома вузькими та височенькими банями, була окрасою великого містечка й ніби дивилась з гори та кмітила з пригорка за усім містечком, оглядаючи його своїми золотими маківками. На горбі, далі за церквою стояв стіною ліс. А на захід сонця через поля та розлогі луки в погожий ясний день смугою визначувались на обрії київські гори за Дніпром, неначе повиті сизою імлою. А на тій смузі лисніли позолочені хрести на банях київських церков, ніби миготіли розсипані подекуди іскорки, котрі то спахували, то знов згасали, наче в якомусь павутинні.
Яків Кирикович Уласевич, прибувши в містечко, найняв для себе житло в одного заможного міщанина на одній половині гарненького, сливе міського домка. Він зайняв просторну світлицю й довгу та вузеньку кімнату. Лазарет був недалеко од його житла. В сльоту та негідь це було дуже добре для догляду слабих в лазареті. Сільська тиша, самотність та сільська нудьга ще й передніше не лякали його. Не був він одлюдком по своїй вдачі, але й не любив шуму та гаму великих міст.
Захопивши з собою з міста трохи найпотрібнішої мебілі, щоб обставить свої покої, забравши потрібні для операцій знаряддя, молодий доктор цілий день поравсь, обставляючи свої покої. Надвечір до його зайшов один з фершалів Чепурковський, і вони обидва пішли оглядать лазарет. Незабаром він вернувсь додому.
Тільки що він увійшов в покої, надворі загавкали собаки. Рипнули хатні двері. Їх одчинила хазяйка, вже пристаркувата міщанка, зав'язана в чушку, цебто без очіпка, чорною хусткою. Вона пропустила в двері літню молодицю, так само завязану чорною хусткою, захуджену й слабовиту. Молодиця переступила через поріг, стала коло самих дверей і несміливо поздоровкалась.
— Чи не з лазарету часом тебе прислали сюди? — спитав Яків Кирикович в молодиці.
— Та еге ж! з лазарету, — сказала молодиця. — Я була зайшла в лазарет, а мене там справили до вас: йди, кажуть, до доктора, нехай він тебе пораде, коли ти кородишся на живіт або на груди.
— Ти, певно, нездужаєш? — спитав Уласевич, бистро окинувши оком молодицю й її заниділий, захуджений вид.
— Ой пане! нездужаю, та вже й давно. Ще з осени як занедужала на пропасницю, та оце й досі вона не кидає мене. Взимку мені було й получчало. А як почалась весна, то мені знов погіршало. Ні їсти не хочеться, ні пити. Ніщо не йде мені на душу. Вже й сповідалась, і причащалась. Оце недавнечко ходила до батюшки, щоб освятили мені воду на голові, бо в мене почало судомить голову. А оце прийшла ще до вас на пораду. Одрятуйте мене, коли ваша милость, бо в мене ж двойко маленьких діточок. Як я помру, хто ж їх до пуття доведе? — І молодиця одразу заплакала. Голос в неї неначе перервавсь. В неї стисло в грудях так, що вона не змогла говорити далі й почала втирать сльози чохлою рукава.