— Досить гіпербол,— кидаю я.— Краще скажи:-ти знаєш якийсь нескладний спосіб видурити в суспільства долар-два, але так, щоб не звертатися до Армії спасіння і не зомлівати на сходах у міс Еллен Гулд?
— Хоч десять способів! — каже Сільвер.— Скільки в тебе капіталу, Біллі?
— Тисяча,— відповідаю.
— А в мене тисяча двісті,— каже Сільвер.— Складемось і візьмемося за великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що я просто не знаю, з якого почати.
На другий день уранці Сільвер зустрічає мене біля готелю врочистий, збуджений, радісний, аж сяє.
— Сьогодні пополудні,— каже,— зустрічаємося з самим Дж. П. Морганом. Тут у готелі я знаю одного чоловіка, то він хоче нас познайомити. Це Морганів приятель. Каже, що той дуже любить людей із Заходу.
— Дуже мило,— відповідаю.— Це вже на щось схоже. Буду радий познайомитися з містером Морганом.
— Авжеж,— киває головою Сільвер,— нам не завадить завести деякі знайомства серед фінансових королів. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.
Сільверового знайомого звали Клейном. О третій годині Клейн привів свого приятеля з Уолл-стріту в номер Сільвера. "Містер Морган" був трохи схожий на своє зображення на портретах, ліва нога у нього була обмотана волохатим рушником, і ходив він з палицею.
— Містер Сільвер, містер Пескад,— знайомить нас Клейн.— Думаю, джентльмени,— веде він далі,— називати ім'я найбільшого фінансового...
— Годі тобі, Клейне,— спиняє його містер Морган.— Радий з вами познайомитися, джентльмени. Мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав, що ви з Літл-Рока. Якщо не помиляюсь, у мене в тих краях є кілька залізниць. А якщо хтось із вас, хлоп'ята, має бажання перекинутися в покер, то я...
— Слухай, Пірпонте,— перебиває його Клейн,— ти що, забув?
— О, даруйте, джентльмени! — похоплюється Морган.— Відколи мене мучить подагра, я часом граю вдома з приємною компанією в карти. А хто з вас, літлрокців, чув там про Одноокого Пітера? Він жив у Сіетлі, Нью-Мексіко.
Не встигли ми відповісти, як містер Морган почав бігати по кімнаті туди-сюди, гупати палицею по підлозі й голосно лаятись.
— Що таке, Пірпонте — всміхається Клейн.— Сьогодні на Уолл-стріті хтось намагається збити курс ваших акцій?
— Який там у біса курс акцій! — кричить містер Морган.— Це я через оту картину. Саме згадав про неї. Я послав свого агента аж у Європу, щоб купив її. Сьогодні одержав від нього телеграму. Пише, що не може знайти картини в усій Італії. А я б уже завтра дав за неї п'ятдесят тисяч доларів. Та що п'ятдесят — усі сімдесят п'ять! Я дав своєму агентові a la carte купити картину за будь-які гроші. Просто не розумію, чому картинні галереї допускають, щоб да Вінчі...
— О містере Морган,— каже Клейн,— а я думав, що ви вже зібрали всього да Вінчі.
— А що то за картина, містере Морган? — питає Сільвер.— Певно, така велика, що буде на всю стіну хмарочоса "Праска"?
— Боюся, ви розумієтесь у мистецтві, як куряче гузно, містере Сільвер,— відповідає Морган.— Завбільшки вона двадцять сім дюймів на сорок два і називається "Кохання спочиває". А намальовано на ній гурт дівчат-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. В телеграмі сказано, що картину, мабуть, уже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, бувайте здорові, джентльмени. Наш брат фінансист повинен рано лягати й рано вставати.
Містер Морган із Клейном узяли кеб і поїхали. А ми з Сільвером завели мову про те, які ж прості й довірливі бувають великі люди. Сільвер зауважив, що обібрати такого чоловіка, як містер Морган, було б просто ганьба. А я відповів, що, на мою думку, це було б скоріше необачно.
Після обіду Клейн запропонував нам пройтися по місту, і ми втрьох — я, він і Сільвер — вирушили на Сьому авеню оглянути тамтешні визначні місця. Дорогою Клейн побачив у вітрині лихваря, запонки і запалився бажанням їх купити. Ми з Сільвером зайшли з ним до крамниці.
Коли ми повернулися в готель і Клейн пішов до себе в кімнату, Сільвер раптом підскочив до мене і, розмахуючи руками, вигукнув:
— Ти бачив, Біллі? Ти бачив її?
— Кого? — питаю.
— Таж картину, яку шукає Морган! Вона висить у крамниці лихваря, над самісіньким його столиком. Я тільки не хотів при Клейні нічого казати. Це та сама, щоб я вмер! Дівиці як живі, з тих, що носять спіднички сорок шостого розміру. Але там вони без спідничок, стоять собі на березі річки і так знудьговано переставляють ногами. Скільки там містер Морган збирався дати за картину? Невже тобі й це треба розжовувати? Вони там у крамниці, либонь, і самі не знають, який скарб висить у них над головою!
Другого ранку, не встиг ще лихвар відчинити своєї крамниці, а ми з Сільвером уже під дверима. Так наче хоч зараз ладні скинути з плеча й віддати за пляшку вихідний костюм. Заходимо в крамницю й починаємо нібито розглядати ланцюжки до годинників.
— А що то у вас за мазанина висить? — питає ніби між іншим Сільвер лихваря.— Ота руденька ціпочка з гострими лопатками нічогенька. Я б дав за неї доларів два, ще й з чвертю. Тільки ж ви ще перекинете й розіб'єте котрусь із своїх витребеньок, як почнете знімати картину.
Лихвар, мовчки показуючи нам срібні ланцюжки, всміхнувся.
— Цю картину,— каже,— рік тому заставив у мене один джентльмен з Італії. Я дав йому під неї п'ятсот доларів. Це "Кохання спочиває" Леонардо да Вінчі. А два дні тому термін викупу минув, і тепер я можу продати її як невикуплену заставу. Погляньте ось на цей ланцюжок, тепер такі дуже модні.
Через півгодини ми з Сільвером заплатили лихвареві дві тисячі доларів, узяли картину і вийшли з крамниці. Сільвер найняв кеб і помчав з картиною до контори Моргана. А я повернувся в готель і сів чекати Сільвера. Він прийшов за дві години.
— Ну що, застав містера Моргана? — питаю.— Скільки ти взяв у нього за картину?
Сільвер сідає до столу й починає мовчки перебирати китиці скатертини.
— Щиро кажучи, містера Моргана я й не бачив,— нарешті озивається він.— Річ у тім, що містер Морган уже цілий місяць як у Європі. Але ось що шкребе мені душу, Біллі: в усіх універсальних магазинах продається ця сама картина, навіть у рамці, і коштує вона три долари й сорок вісім центів. А за саму рамку загадують три з половиною долари. Оцього вже я ніяк не можу втямити.