— З архідияконом Брабазоном?
— Атож. Я тоді не знала про його існування. Але після тієї розмови зрозуміла, що головні персонажі — головні дійові особи — моєї драми, хоч би як їх назвати, не подорожують разом зі мною, їх немає серед учасників екскурсії. У мене виникали певні підозри, але через дуже короткий час вони розвіювалися. Яку випадку з Джоаною Крофорд та Емліном Прайсом.
— А чому вони привернули вашу увагу?
— Через їхню молодість, — сказала міс Марпл. — Адже людей молодих так часто пов'язують із самогубством, насильством, надмірними ревнощами й трагічним коханням. Хлопець убиває свою дівчину — таке трапляється. Атож, я думала про них, але не виявила жодних ознак того, що ці двоє могли бути якось пов'язані зі справою, яку мені доручили розслідувати. Жодного натяку на зло, розпач або страждання. Згодом я використала цю думку, яка раніше промайнула в мене, під час розмови в Старому Маєтку, коли ми ввечері пили там херес. Я тоді вказала на те, як легко можна було їх запідозрити у вбивстві Елізабет Темпл. Якщо я знову з ними побачуся, я неодмінно попрошу вибачення за те, що використала їхні імена з метою відвернути увагу від своїх справжніх думок.
— А наступною ланкою для вас стала смерть Елізабет Темпл?
— Ні, — сказала міс Марпл. — Наступною ланкою стало моє перебування в Старому Маєтку. Той факт, як приязно мене там зустріли і з якою готовністю надали притулок у своєму гостинному домі. Ті запросини також були влаштовані Рейфаєлом, тому я знала, що повинна піти туди, і причина була не в тому, що мені треба було відпочити. Певно, містер Рейфаєл посилав мене туди, як до місця, де я могла здобути якусь інформацію, що допоможе в моєму розслідуванні. Пробачте мені, — зненацька збентежилася міс Марпл, повертаючись до притаманного їй вибачливого тону розмови і своїх дещо метушливих манер, — я, здається, говорю надто багато. Мені аж ніяк не слід надокучати вам, у всіх подробицях розповідаючи про те, що я думала й чого не думала…
— Розповідайте, будь ласка, далі, — сказав професор Вонстед. — Ви можете цього й не знати, але все, що ви розповідаєте, мені надзвичайно цікаво слухати. Ваші міркування надзвичайно тісно пов'язані з усім тим, про що я довідався і що бачив, роблячи ту роботу, яку роблю. Розкажіть мені про все, що ви відчували.
— Атож, розповідайте далі, — сказав сер Ендрю Мак-Нейл.
— Я справді відчувала, — сказала міс Марпл. — Це не мало нічого спільного з логічними висновками. Мої відчуття ґрунтувалися на суто емоційних реакціях або на сприйманні того, що я не можу назвати інакше, як атмосферою.
— А й справді, — сказав професор Вонстед. — Атмосфера існує. Атмосфера в будинках, атмосфера в певних місцях, у саду, у лісі, у якомусь громадському закладі, у приватному будинку.
— Три сестри. Ось що я думала, і відчувала, і повторювала собі, коли прийшла у Старий Маєток. Мене дуже люб'язно запросила туди й дуже мило зустріла там Лавінія Ґлін. У цій назві — три сестри — є щось моторошне, і воно впливає на вашу свідомість. Воно нагадує про трьох сестер у російській літературі, про трьох відьом із "Макбета". Мені здалося, там панує атмосфера страху, атмосфера якоїсь напруги, одне слово, щось цілком відмінне від того, що я назвала б нормальною атмосферою.
— Ваше останнє визначення здається мені дуже цікавим, — сказав професор Вонстед.
— Це відчуття, схоже, було пов'язане з місіс Ґлін. Вона прийшла до мене, коли прибув наш автобус, запросила мене в їхній дім і пояснила причини цього запрошення. Вона була цілком нормальною й приємною жінкою, вдовою. Не дуже щасливою, та коли я кажу, що вона була не дуже щаслива, то я радше пояснюю це не тим смутком і відчуттям якоїсь приреченості, що панували в домі, а тим, що така атмосфера не відповідала її власному характеру. Вона забрала мене із собою, і я познайомилася з двома іншими сестрами. Наступного ранку я почула від літньої покоївки, яка принесла мені вранці чай, про трагедію, що відбулася десять років тому, про дівчину, яку вбив її хлопець. Вона розповіла мені також, що й кілька інших дівчат у тій місцевості стали жертвами насильства, сексуальних нападів. Мені довелося переглянути свої попередні припущення. Я дійшла висновку, що люди в автобусі не мають стосунку до мого пошуку. А проте вбивця десь був. Мені довелося запитати себе, чи не слід шукати його тут, у цьому будинку. У будинку, у який мене запросили і в якому мешкали Клотільда, Лавінія та Антея. Три сестри, здавалося, огорнуті таємницею, якими вони були: щасливими, нещасливими, засмученими, наляканими? Насамперед мою увагу привернула до себе Клотільда. Висока, вродлива жінка. Особистість. Як і Елізабет Темпл, котра теж була особистістю. Я відчувала, що тут, де поле для мого розслідування було звужене, я повинна довідатися про все, про що зможу довідатися, принаймні про цих трьох сестер. Три Парки. Котра з них могла бути вбивцею? І яким убивцею? Як саме вона вбила свою жертву? І тоді я стала відчувати, як навколо мене повільно згущується, як ото згущуються міазми, те, чого я не можу назвати інакше, як атмосферою зла. Не обов'язково, щоб котрась із трьох сестер була втіленням цього зла, але вони, безперечно, жили в атмосфері, де сталося зло, яке залишило тут свою тінь або навіть іще загрожувало їм. Клотільда, найстарша, була першою, на кого я звернула пильну увагу. Вона була вродлива, вона була сильна, вона була обдарована, як мені здалося, могутньою силою емоційного почуття. У своїй уяві я бачила її Клітемнестрою. Нещодавно, — провадила міс Марпл, повертаючись до свого буденного тону розмови, — мене дуже люб'язно запросили на виставу грецької п'єси, яку ставили в дуже відомій чоловічій школі, неподалік від мого дому. Я була дуже вражена грою хлопця, який грав Агамемнона, а ще більше грою того хлопця, що грав Клітемнестру. Вони дуже добре поставили цю трагедію. Мені здавалося, що в Клотільді я бачу жінку, яка могла б задумати вбивство і вбити свого чоловіка у ванні.
Якусь мить професор Вонстед мусив докласти всіх зусиль, щоб не засміятися. Його насмішила серйозність, із якою міс Марпл розповідала про свої фантазії. Вона ледь помітно підморгнула йому.