— Я, власне, допомагаю місіс Гастінґс у саду. Моє прізвище — Бартлет, до речі. Міс Бартлет. Власне, роботи в мене тут небагато. Здебільшого доводиться доглядати однорічні рослини й усе таке. Нічого, у що можна було б із приємністю устромити зуби. — Вона роззявила рота й показала зуби, кажучи ці слова. — Звісно, доводиться виконувати й усіляку дрібну роботу. Ходити по крамницях і все таке. У кожному разі, якщо у вас виникне потреба, то я змогла б приділити годину або дві й вам. Думаю, від мене ви мали б більше користі, аніж від будь-якого ледацюги, що, можливо, працює у вас тепер.
— Я, власне, не заперечую, — сказала міс Марпл. — Проте я віддаю перевагу квітам. Городина мало мене цікавить.
— А я більше працюю з городиною в місіс Гастінґс. Нудно, але треба. Та мені вже час.
Вона окинула міс Марпл поглядом із голови до ніг, ніби хотіла добре запам'ятати її, потім весело кивнула головою й подалася геть.
Місіс Гастінґс? Міс Марпл не змогла пригадати ім'я нехай там якої місіс Гастінґс. Безперечно, що серед її давніх подруг місіс Гастінґс не було. І серед аматорів садівництва вона такої не знала. Мабуть, вона мешкає в якомусь із нових будинків, нещодавно споруджених у кінці Гібралтар-роуд. Протягом останнього року там оселилося кілька нових родин. Міс Марпл зітхнула, знову скинула невдоволеним поглядом на ротики, побачила кілька бур'янин, які їй дуже захотілося вирвати, один або два зайві пагінчики, які вона залюбки обрізала б садовими ножицями й нарешті, зітхнувши й мужньо подолавши всі спокуси, вийшла в провулок, обійшла навкруг своєї садиби й повернулася в дім. Її думки знову перебігли до Рейфаєла. Вони були, він і вона, — як же пак називалася та книжка, яку так часто цитували, коли вона була молода? "Кораблі, що пропливають уночі". Ця фраза здалася їй дуже доречною, коли вона поновила її в пам'яті. Кораблі, що пропливають уночі… Саме вночі вона прибігла до нього, щоб попросити — ні, щоб вимагати — допомоги. Тоді вона сказала йому, що жодної хвилини втрачати не можна. І він погодився з нею й відразу ж виконав її прохання. Можливо, вона й справді була схожа в ті хвилини на тигрицю? Ні. Було б очевидною помилкою так думати. Адже вона відчувала тоді не гнів. Вона просто наполягала на чомусь такому, що вважала за необхідне зробити негайно. І він її зрозумів.
Бідолашний містер Рейфаєл. Той корабель, що проплив повз неї вночі, був цікавим кораблем. Отже, варто було тільки звикнути до його брутальності, і він міг здатися приємним чоловіком? Ні! Вона похитала головою. Містер Рейфаєл ніколи не міг здатися приємним чоловіком. Та годі вже, їй треба нарешті викинути Рейфаєла з голови.
Кораблі, що пропливають уночі й розмовляють між собою,
проминаючи один одного, лише сигналами здалеку та далекими голосами в темряві.
Вона, мабуть, більше ніколи про нього не думатиме. Можливо, тільки подивиться, чи в "Таймc" надрукують некролог. Але навряд. Він був не дуже відомою людиною, подумала вона. Він не був знаменитим. Аише дуже багатим. Звісно, про багатьох людей друкували некрологи в газетах лише тому, що вони були дуже багаті. Але їй здавалося, що багатство Рейфаєла було не такого типу. Він не відзначився у великій індустрії, не належав ні до фінансових геніїв, ні до відомих банкірів. Він просто спромігся в якийсь невідомий їй спосіб накопичити величезну суму грошей протягом свого життя.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ПАРОЛЬ — "НЕМЕЗИДА"
I
Десь через тиждень після повідомлення про смерть Рейфаєла міс Марпл підібрала листа, що лежав на таці з її сніданком, і дивилася на нього якусь хвилину, перш ніж відкрити. Два інші листи, що надійшли із сьогоднішньою ранковою поштою, були рахунками або квитанціями на сплачені рахунки. В обох випадках вони не становили для неї найменшого інтересу. Цей же лист міг такий інтерес становити.
Лондонська марка, друкована адреса, довгий конверт високої якості. Міс Марпл акуратно розрізала його спеціальним ножем для паперу, який завжди був у неї напохваті, тут-таки, на таці. Лист був від панів Бродриба та Шустера, адвокатів і нотарів, з адресою в лондонському кварталі Блумсбері. Ті панове запрошували її, використовуючи надзвичайно чемні й вишукані звороти юридичної мови, навідатися наступного тижня до їхньої контори й пропонували зробити це в четвер, 24-го числа. Якщо ж ця дата її не влаштовує, то чи не буде вона такою люб'язною, щоб повідомити їх, коли зможе бути в Лондоні в найближчому майбутньому. У своєму листі ті двоє додавали, що вони адвокати покійного містера Рейфаєла, з яким вона, схоже, добре знайома.
Міс Марпл була трохи спантеличена. Вона спохмурніла й підвелася з-за столу трохи пізніше, аніж зазвичай, думаючи про листа, якого щойно одержала. Вона спустилася вниз за допомогою Черрі, яка вважала за свій обов'язок чекати в коридорі, аби бути певною, що міс Марпл не наважиться сама спускатися сходами, що були дуже давнього зразка й круто завертали на самій середині.
— Ти приділяєш мені занадто багато уваги, Черрі, — сказала міс Марпл.
— Доводиться, — відповіла Черрі з притаманною їй прямолінійністю. — Хороших людей тепер мало, і їх треба оберігати.
— Що ж, дякую за комплімент, — промовила міс Марпл, безпечно добувшись до кінця сходів і ставлячи ногу на підлогу першого поверху.
— У вас усе гаразд? — запитала Черрі. — Бо вигляд у вас такий, ніби вас ударили мішком по голові, якщо розумієте, про що я кажу.
— Та ні, у мене все гаразд, — відповіла міс Марпл. — Правда, я щойно одержала досить несподіваного листа від адвокатської фірми.
— Ніхто не позиває вас до суду, сподіваюся? — запитала Черрі, схильна вважати, що листи від адвокатів неминуче пов'язані з якимсь лихом.
— О, ні, не думаю, — сказала міс Марпл. — Нічого подібного. Вони лише просять мене навідати їх у Лондоні наступного тижня.
— Можливо, ви одержите спадщину, — промовила Черрі з надією в голосі.
— Ну це вже навряд.
— І таке буває, — сказала Черрі.
Умостившись на стільці й діставши своє плетиво з гаптованої торбинки, міс Марпл обміркувала можливість того, що містер Рейфаєл залишив їй спадщину. Тепер вона здалася їй ще менш імовірною, аніж тоді, коли Черрі про це згадала, адже містер Рейфаєл, подумала вона, був не такою людиною.