Місіс Ґлін та дві її сестри. Певно, вони втягнуті в цю справу, якимсь чином причетні до неї, хоч би про що йшлося. Її завдання — з'ясувати, про що ж ідеться. Часу в неї небагато. Проблема лише в цьому. Міс Марпл ані на мить не засумнівалася в тому, що спроможна з'ясувати, у чому ж суть дорученої їй місії. Адже вона була однією з тих балакучих, зовні несерйозних старих дам, від яких люди чекають, що вони багато базікатимуть і ставитимуть запитання, які на поверхні здаються пустопорожніми запитаннями особи, схильної до пліток. Вона почне розмову про власне дитинство, і це спонукає одну із сестер розповісти про своє. Вони говоритимуть також про їжу, про слуг, про дочок, про кузин і кузенів, про інших родичів, про подорожі, шлюби, народження і — звичайно ж — про смерті. Їй не слід виявляти особливого зацікавлення в погляді, коли почує про чиюсь смерть. У жодному разі. Вона була певна, що майже автоматично знайде правильну відповідь, таку як: "О Господи, яке лихо!" їй треба буде розпитати цих жінок про їхні родинні зв'язки, про різні історії та випадки з їхнього життя, з'ясувати, чи серед тих подій не було таких, що можуть її зацікавити. Це могли бути якісь події або випадки по сусідству, не пов'язані безпосередньо з цими трьома людьми. Щось таке, про що вони знають і про що неодмінно захочуть поговорити. Хай там як, а вона обов'язково тут щось знайде — якийсь ключ, підказку. Через два дні вона знову приєднається до екскурсії, якщо на той час їй не надійде сигнал, що вона не повинна приєднуватися до екскурсії. Її думки полинули від цього дому до автобуса й до тих людей, які в ньому сиділи. Можливо, той, кого вона шукає, перебуває саме в автобусі і буде там, коли вона повернеться. Одна людина чи кілька людей, хтось із них невинні, а інші не такі вже й невинні. А може, саме там вона знайде сліди якоїсь давньої події. Міс Марпл трохи насупилася, намагаючись щось пригадати. Щось таке, що промайнуло в її свідомості, і вона подумала: я певна — але в чому вона була така певна?
її думки повернулися до трьох сестер. Їй не слід затримуватися тут надовго. Вона лише розпакує кілька речей, необхідних їй на дві ночі, якусь одіж, щоб перевдягтися ввечері, нічну сорочку, несесер, а потім зійде вниз, приєднається до своїх трьох господинь і з приємністю побазікає з ними. Насамперед вона повинна з'ясувати головне. Хто вони, ці три сестри — її союзники чи вороги? Вони можуть потрапити до обох категорій. Їй треба це ретельно обміркувати.
У двері постукали, й увійшла місіс Ґлін.
— Сподіваюся, вам тут буде зручно. Може, допомогти вам розпакувати речі? Ми маємо дуже приємну служницю, щоправда, вона приходить лише вранці. Проте вона зробить для вас усе, що ви скажете.
— Ой ні, дякую, — відповіла міс Марпл. — Я дістала лише кілька найнеобхідніших речей.
— Я прийшла провести вас униз. Цей дім збудований досить безладно. Сходи тут є у двох місцях, а тому зорієнтуватися буває нелегко. Іноді наші гості не знали, куди їм іти.
— Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала міс Марпл.
— Тож, я сподіваюся, ви зійдете вниз і ми вип'ємо по келишку хересу перед обідом.
Міс Марпл із вдячністю прийняла запрошення і слідом за своєю провідницею спустилася сходами. Вона прикинула на око, що місіс Ґлін набагато молодша, ніж вона. Десь років п'ятдесят. Може, на кілька років більше. Міс Марпл ставила ноги на сходинки дуже обережно, ліве коліно завжди могло підвести її. Проте з одного боку сходів були перила. Сходи їй сподобалися, і вона сказала про це.
— У вас дуже гарний дім, — зауважила вона. — Збудований десь у тисяча семисотих роках. Я вгадала?
— У тисяча сімсот вісімдесятому, — сказала місіс Ґлін.
Похвала міс Марпл, схоже, її потішила. Вона провела гостю до вітальні. Велика затишна й гарно обставлена кімната. Кілька чудових меблів. Стіл часів королеви Анни, комод періоду Вільгельма й Марії. Було там також кілька громіздких вікторіанських канап і шаф. Штори були з чинцу, злинялі й витерті, килим, як здалося міс Марпл, був ірландський. Софа — велика, обтягнута дуже зношеним оксамитом. Сестри підвелися, коли міс Марпл увійшла, і підійшли до неї, одна подала їй келих із хересом, а друга провела до стільця.
— Я не знаю, чи ви любите сидіти високо. Багатьом це подобається.
— Мені теж подобається, — сказала міс Марпл. — Так сидіти набагато зручніше. Я маю на увазі, для спини.
Схоже, сестри були чудово обізнані з проблемами спини. Найстарша була високою вродливою жінкою з чорним волоссям, зав'язаним у вузол. Друга, певно, набагато від неї молодша, була тендітна, її колись русяве, а тепер сиве волосся не вельми акуратними пасмами спадало на плечі, і її худенька постать справляла майже примарне враження. Вона могла б зіграти Офелію, подумала міс Марпл, але Офелію, яка вже постаріла.
Клотільда, подумала міс Марпл, не мала в собі нічого схожого на Офелію, але з неї вийшла б чудова Клітемнестра — вона заколола б свого чоловіка в купальні з великою радістю. Та позаяк вона ніколи не мала чоловіка, то це припущення слід було відкинути. Міс Марпл бачила її спроможною вбити лише свого чоловіка — але в цьому домі Агамемнона ніколи не було.
Клотільда Бредбері-Скот, Антея Бредбері-Скот, Лавінія Ґлін. Клотільда була гарна, Лавінія — негарна, але приємна на вигляд, в Антеї одна повіка раз у раз смикалася. Очі в неї були великі й сірі, і вона мала дивну звичку озиратися навколо, спершу праворуч, потім ліворуч, а потім раптом, у якийсь неприродний спосіб, дивилася назад, через плече. Начебто відчувала, що хтось за нею постійно стежить. Дивно, подумала міс Марпл. Вона ще не зовсім зрозуміла Антею.
Вони посідали, і розмова почалася. Місіс Ґлін залишила кімнату, певно, вийшла на кухню. У цьому домі вона здавалася найактивнішою з усіх трьох. Розмова набула звичайного напрямку. Клотільда Бредбері-Скот розповіла, що це їхній родинний будинок. Він належав її двоюрідному дідові, а потім перейшов у спадок дядькові, а коли дядько помер, то дістався їй та її двом сестрам, які оселилися тут разом із нею.
— У нього був лише один син, — пояснила міс Бредбері-Скот, — який загинув на війні. Ми — останні з нашої родини, за винятком кількох дуже далеких кузин і кузенів.