Немезида

Страница 2 из 71

Агата Кристи

— Воно прийде до мене, — сказала собі міс Марпл, знаючи зі свого великого досвіду, як працює пам'ять у старих людей. — Воно неодмінно прийде до мене, можна не сумніватися.

Вона подивилася з вікна в сад, потім відвела погляд і спробувала викинути сад із голови. Упродовж багатьох-багатьох останніх років сад був для міс Марпл джерелом великої втіхи, але він вимагав від неї також великої і важкої праці. Але тепер лікарі, зі своєю набридливою опікою, заборонили їй працювати в саду. Одного разу вона спробувала знехтувати цю заборону, але швидко зрозуміла, що ліпше все-таки зробити, якій кажуть, поставила свій стілець так, щоб сад не був перед її очима, і визирала у вікно лише тоді, коли їй треба було побачити щось конкретне. Вона зітхнула, підібрала свою торбинку з плетивом і заходилася плести вовняний жакетик для малої дитини, який уже закінчувала. Спинка й передня частина були готові. Залишилося сплести рукави. Плести рукави їй було завжди нудно. Два рукави, однаковісінькі. Дуже, дуже нудно. Проте на вовну міс Марпл дивилася з приємністю — вона була пофарбована в дуже гарний рожевий колір. Рожева вовна. Блакитне море. Карибське море. Піщаний пляж. Сонячне світло. Ну ж бо, ну ж бо, про що це їй нагадує? Так, так, це їй нагадує про те прізвище, на яке вона щойно натрапила в газеті. Рожева вовна. Блакитне море. Карибське море. Піщаний пляж. Сонячне світло. Вона плете — і тут-таки, звичайно ж, містер Рейфаєл. Подорож, яку вона здійснила на Антильські острови. То був острів Сент-Оноре. Подарунок від її небожа Реймонда. І вона не забула, як Джоана, дружина Реймонда, а отже, її племінниця через шлюб, сказала:

— Не втручайтеся більше в розслідування вбивств, тітко Джейн. Це шкодить вашому здоров'ю.

Вона б і не хотіла більше втручатися в розслідування хай там якого вбивства, але це сталося якось само собою. Майже незалежно від її хотіння. Сталося тільки тому, що літній майор зі скляним оком наполіг на тому, щоб розповісти їй кілька своїх довгих і занудних історій. Бідолашний майор — як же його пак звали? Його ім'я та прізвище їй забулися. Атож, атож, містер Рейфаєл, тепер вона справді пригадує, а його секретарку звали місіс… місіс Волтерс, місіс Естер Волтерс, а ще в нього був масажист Джексон. Усе поновилося в її пам'яті. Так, так. Бідолашний містер Рейфаєл. Отже, містер Рейфаєл помер. Він знав, що скоро помре. Власне, він прямо їй це сказав. Але, схоже, йому вдалося прожити довше, ніж передбачали лікарі. То був чоловік сильний, чоловік упертий — і дуже багатий.

Міс Марпл поринула в роздуми, її дротики снували, не зупиняючись, але думки її були далеко від плетіння. Її думки снували навколо покійного містера Рейфаєла та прагнення згадати, що вона могла знати про нього. То був чоловік, якого так легко не забудеш. Подумки вона тепер бачила його, як живого. Атож, особистість дуже твердої вдачі, важкий чоловік, дратівливий, а часом навіть відверто брутальний. Хоч ніхто ніколи йому не докоряв за брутальність. Про це вона пам'ятала теж. Люди не докоряли йому за брутальність тому, що він був дуже багатий. Атож, дуже багатий. Він привіз туди із собою свою секретарку, а також лакея, який доглядав за його здоров'ям і був кваліфікованим масажистом. Без такої допомоги йому було б нелегко.

Той лакей, що мав за обов'язок пильнувати здоров'я містера Рейфаєла, був наділений досить-таки сумнівним характером, подумала міс Марпл. Містер Рейфаєл іноді ставився до нього дуже грубо. Але той, схоже, нічого проти не мав. І це теж, безперечно, пояснювалося тим фактом, що містер Рейфаєл був казково багатий.

— Ніхто не платив би йому й половини тієї платні, яку даю йому я, — мав звичку казати містер Рейфаєл, — і він це знає. Щоправда, свої обов'язки він виконує добре.

Міс Марпл запитала себе, чи Джексон (Джонсон?) залишився й надалі з містером Рейфаєлом. Тобто на період, який тривав близько року? Ні, мабуть, трохи довше — десь близько року й трьох або чотирьох місяців. Вона подумала, що, мабуть, ні, не залишився. Містер Рейфаєл належав до тих людей, які любили зміни. Він стомлювався від людей, стомлювався від їхньої поведінки, стомлювався від їхніх облич, стомлювався від їхніх голосів.

Міс Марпл могла його зрозуміти. Вона іноді почувала себе так само. От хоч би та компаньйонка, що товаришила їй на тому курорті, — така уважна, приємна й нестерпна з її воркітливим голосом.

— Ох! — сказала міс Марпл. — Як мені стало легше жити, коли я розлучилася з тією — о Господи, як її звали, я теж забула. Міс Слон? Ой, ні, не міс Слон! О Боже, чому мені стало так важко запам'ятовувати імена?

Її думки знову повернулися до містера Рейфаєла і до — ні, ні, його прізвище було не Джонсон, його звали Джексон, Артур Джексон.

— Святий Боже, — знову стала дорікати собі міс Марпл. — Я завжди плутаю тепер імена та прізвища. Звичайно ж, ту жінку, про яку я згадала, звали не міс Слон, а міс Кінь. Чому я подумала про неї як про міс Слон?

Відповідь не забарилася до неї прийти. Шахи, звичайно. Шахові фігури. Адже кінь і слон там стоять на сусідніх клітинах.

— Наступного разу я, либонь, назву її міс Тура. Хоч не схоже було, щоб та жінка вміла грати в шахи. Ні, зовсім не схоже. Але як усе ж таки звали ту милу секретарку, яку мав містер Рейфаєл? О, нарешті згадала, Естер Волтерс. Саме так. Цікаво, що ж сталося з Естер Волтерс? Либонь, успадкувала гроші. Так, думаю, вона тепер успадкувала гроші — і то чималі.

Містер Рейфаєл, як вона пригадала, щось казав їй про це чи та жінка казала — о Господи, на яку кашу перетворюються події з минулого, коли хочеш їх згадати більш або менш точно! Естер Волтерс. Тоді на тому карибському острові їй довелося скрутно, але, певно, вона змогла пережити це. Вона, здається, була вдовою, чи не так? Міс Марпл мала надію, що Естер Волтерс одружилася знову з якимсь приємним, добрим і надійним чоловіком. А проте навряд. Міс Марпл подумала, що Естер Волтерс мала особливий талант одружуватися зовсім не з тими чоловіками.

Думки міс Марпл знову повернулися до Рейфаєла. У повідомленні про смерть написано, щоб на його похорон не приносили квітів. Міс Марпл і на думку не спало б принести квіти на труну містера Рейфаєла. Адже той міг би скупити всі оранжереї Англії, якби захотів. Та й стосунки між ними не були такими близькими. Не можна сказати, щоб вони були друзями або між ними існувала якась особлива приязнь. Вони були — яке ж слово їй би хотілося тут застосувати? — союзниками. Атож, вони були союзниками протягом дуже короткого часу. Цікавого часу. І він був союзником, якого варто було мати. Вона це знала. Знала вже тоді, коли чорної тропічної ночі, що зависла над Антильськими островами, прибігла до нього. Вона пригадала також, що на ній була тоді шаль із рожевої вовни або — як вони називали її, коли вона була молодою, — мереживниця. Чудова рожева шаль, яку вона обмотала довкола голови, а він тоді подивився на неї й засміявся, а потім засміявся знову, — вона сама усміхнулася на цю згадку, — коли вона використала одне слівце, утім, наприкінці її розповіді він уже не сміявся. Він зробив те, про що вона його просила, і міс Марпл глибоко зітхнула й мусила визнати тепер, коли все пригадала, що та історія завдала їй багато хвилювання. І вона, звичайно, ніколи не розповіла про ті події ані своєму небожеві, ані любій Джоані, бо саме чогось такого вони просили її не робити, хіба не так? Міс Марпл замислено похитала головою. Потім промурмотіла лагідно: