Немезида

Страница 18 из 71

Агата Кристи

Міс Марпл зупинилася на мить, змінила позу, підклавши під спину подушку, і стала писати далі:

"Я повинна спробувати якомога логічніше оцінити те завдання, яке я взялася виконувати. Одержані мною пояснення або мій інструктаж, як сказали б мої друзі, що служили на флоті, були явно недостатніми. Фактично, їх і не було. Тому я повинна поставити собі одне очевидне запитання. Про що, власне, йдеться? На це запитання я відповіді не знаю. Диво та й годі. Дивний спосіб для такого чоловіка, як містер Рейфаєл, давати доручення, для чоловіка, що був таким успішним у бізнесі та у фінансах. Він хоче, щоб я діяла, керуючись лише здогадами, лише своїм інстинктом і при цьому підкорялася лише тим туманним розпорядженням, на які він радше натякнув мені, аніж дав їх.

Отже, пункт перший: я ще дістану якісь розпорядження, розпорядження від мертвого чоловіка. Пункт другий: моя проблема пов'язана з відновленням справедливості, Я повинна або виправити помилку правосуддя, або знайти злочинця, якому пощастило від нього сховатися. Це відповідає суті кодового слова "Немезида", що його назвав мені містер Рейфаєл.

Після того, як він пояснив мені принципи, я одержала від нього його перше пряме розпорядження. Десь напередодні своєї смерті містер Рейфаєл домовився про мою участь в екскурсії номер тридцять сім, що має на меті оглядини знаменитих історичних будівель та парків. Навіщо він це зробив? Ось що мені треба запитати в самої себе. Його спонукали на це якісь географічні або територіальні міркування? Якийсь зв'язок або якийсь ключ? Якийсь особливо знаменитий палац або замок? Чи, може, йдеться про конкретний парк або ландшафт? Малоймовірно. Набагато ймовірнішим видається припущення, що йдеться про людей або одну людину з тих, що беруть участь в екскурсії. Нікого я не знаю особисто, але принаймні один із них повинен мати стосунок до тієї загадки, яку я намагаюся розгадати. Хтось із нашої групи причетний до вбивства або постраждає від убивства. Хтось володіє інформацією про жертву вбивства або хтось і є вбивцею. Убивцею, якого досі ніхто не підозрює".

На цьому міс Марпл раптово припинила свої письмові роздуми. Вона кивнула головою. Вона була задоволена своїм аналізом і тим, як він розвивався.

Отже — спати.

І міс Марпл додала останню фразу до своїх роздумів:

"Ось так закінчився Перший День".

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ЛЮБОВ

Наступного ранку вони відвідали невеличкий історичний палац часів королеви Анни. Поїздка туди не була ані тривалою, ані стомливою, палац виявився дуже симпатичним і мав цікаву історію, його оточував також напрочуд гарний та оригінально спланований парк.

Річард Джеймсон, архітектор, був у захваті від структурної досконалості палацу й, належачи до молодих людей того різновиду, які надзвичайно полюбляють слухати власний голос, зупинявся майже в кожній кімнаті, крізь які вони проходили, показуючи на кожен камін оригінальної форми й називаючи історичні дати та події. Деякі люди з групи, які спочатку сприйняли його ініціативу схвально, потроху почали втрачати терпець мірою того, як тривала ця дещо монотонна лекція. Дехто почав обережно протискатися крізь гурт і відходити вбік. Місцевий екскурсовод, якому було доручено опікуватися групою, був не вельми задоволений, що його обов'язки перебрав на себе один із туристів. Він кілька разів намагався перехопити ініціативу, але містер Джеймсон поступатися не хотів. Тоді екскурсовод удався до останньої спроби.

— У цій кімнаті, леді та джентльмени, яку зазвичай називають Білою Вітальнею, було знайдено труп. Труп молодого хлопця, заколотого кинджалом, який лежав на килимку. Це було в тисяча сімсот якомусь році. Розповідали, ніби леді Мофет, що мешкала тут у ті часи, мала коханця. Він увійшов крізь невеличкі двері чорного ходу, піднявся крутими сходами й прослизнув до цієї кімнати крізь затулений незакріпленою панеллю отвір, який був ось тут, ліворуч від каміна. Коханці знали, що її чоловік, Річард Мофет, був на той час за морем, у Нідерландах. Проте він несподівано повернувся додому й спіймав їх тут на гарячому.

Він замовк із гордим виглядом, задоволений зацікавленою реакцією публіки, якій уже наостогидли архітектурні подробиці, що силоміць заштовхували в їхні мізки.

— Ну, хіба ж це не романтично, Генрі? — сказала місіс Батлер зі своїм лунким заокеанським акцентом. — У цій кімнаті справді особлива атмосфера. Я її відчуваю. Бігме, я спроможна її відчути.

— Меймі має особливе відчуття атмосфери, — гордо сказав її чоловік, звертаючись до тих, хто його оточував. — Якось ми були в одному старому домі, у Луїзіані…

Розповідь про надзвичайно гострі відчуття Меймі тривала, і міс Марпл та ще одна або дві особи скористалися з нагоди, щоб непомітно залишити кімнату й гарними закрученими сходами спуститися на перший поверх.

— Одна з моїх подруг, — сказала міс Марпл, звертаючись до міс Кук та міс Бароу, які ішли поруч із нею, — пережила велике потрясіння кілька років тому. Одного ранку вона знайшла на підлозі своєї бібліотеки мертве тіло.

— То був хтось із родини? — запитала міс Бароу. — Епілептичний напад?

— О ні, то було вбивство. Незнайома дівчина у вечірній сукні. Білявка. Але її волосся було відбілене перекисом водню. Насправді вона була брюнеткою. І… — міс Марпл несподівано затнулася, і її погляд прикипів до жовтавого волосся міс Кук там, де воно вибивалося з під її хусточки.

Ця думка сяйнула їй раптово. Вона зрозуміла, чому обличчя міс Кук здалося їй знайомим, і пригадала, де бачила її раніше. Та коли вона її тоді бачила, волосся в міс Кук було темне — майже чорне. А тепер воно було світло-жовтим.

Місіс Райзлі-Портер, що теж спустилася сходами, протиснулася повз них і вийшла в хол.

— Я більше не годна ходити вгору й униз цими сходами, — рішуче заявила вона, — та й стовбичити в цих кімнатах мені наостогидло. Наскільки мені відомо, тутешній парк, хоч і не дуже великий, дуже високо цінується в колах людей, що захоплюються садово-парковою архітектурою. Пропоную не гаяти час і насамперед оглянути його. Тим більше, що небо хмариться й уже вранці може полити дощ.

Авторитетність, якої місіс Райзлі-Портер звикла надавати своїм словам, як завжди, справила враження. Усі, хто був неподалік і міг її чути, слухняно вирушили слідом за нею й крізь засклені двері вийшли з їдальні в парк. Він і справді відповідав тій високій оцінці, яку дала йому місіс Райзлі-Портер. Вона твердо взяла під руку полковника Вокера і звернула на одну зі стежинок. Одні пішли за ними, інші розбрелися хто куди.