— Нидзя! — обізвався тут старший. — Потому... циркуляр єсть: лівольвер або што другое, бонбу, например, так передать можна. У нас є што їм кушать.
— А змарнів як! — матуся до мене. — Як же й змарнів, моя дитино!..
Дивиться на мене, нічого.
— Ну, скорєй свиданіє дєлайте! — старший нам.
— Та питають мене: "Де твій синок?" — "У тюрмі..." Боже мій!.. А це ось я сорочечок тобі, штанці... — Розв'язує у хусточці, бере старший у неї, розтрушує, рубчики щупає.
— Так будь ваша милость! — матуся до його. — Візьміть і пиріжечки йому. Мені ж як пекти їх було... нездужаючи.
— Сказано раз!.. Чіво їщо?..
— От боже мій! А там ще балакають, що ти, моя дитино, в бога не віруєш: не хрестивсь, кажуть, як був у церкві колись. Так мені тяжко це слухати! Молись, мій синочку, молись, бо... тут страждаєм, та як і на тім світі ще...
— Ну, довольно вже. Виході, бабка, — старший їй.
— Так стій, — до мене вона. — Так як ти?.. Коли ми ще? Чи, може, вже... — Та й знов хусточку до очей.
— Виході, виході, не полагається болш.
Подивилась так болісно на мене, скривилась, подибала.
* * *
Сиджу в тюрмі, життя смакую. Весна ось надворі. Там десь за мурами карі оченята співають, соловейко лящить, а тут сидиш... Зневага тобі, сморід, сирість, голодний. Сидиш, позираєш на сонце, ждеш ночі, ждеш, щоб забутися, заснути швидче. І то... як блощиці дадуть. І це сьогодня так, завтра і хто зна поки! І це до суда ж! А там що ще суд заспіває?! Всього найтяжче було думати мені, що це ж я заслання в тюрмі одбуваю! А заслання, хоч воно й заслання, а все ж не мури, не грати. Прошу губернатора, прошу і міністра: "Не держіть мене у тюрмі!" Одповідь одна мені: "Суд є за вами". Сиджу так більше году вже. До судовиків ще пишу: "Або відпустіть на заслання мене, або швидче судіть".
Жду-жду, одповідають: "Ваше діло передано на дослідування, бо ще знайшовся один причетний до його". Що тут робить? Пишу до губернатора знов і аж до прокурора палати пишу: "Погодіться, мов, між собою за мене якось, бо це хто його зна, коли буде суд".
Жду-жду, — нічого не чути. Залишив я й ждати. Як ось місяців через вісім, — через вісім місяців! — приходить: "На етап у Вятську". Слава тобі господи! — Радію... Пішов... і що ж?.. Попойшов щось місяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти; у воні, що аж очі сверблять; між кузками всякими, між хворобами всіх розборів; між "фартовими", що так і бійся, щоб не обідрали тебе; голодний, що дивишся й крихот... Попойшов. Пожив у Вятській щось з тиждень, подивився тільки, як жнуть там, і знов на етап, на суд у Лубни. Ще місяців коло двох попойшов... Вже й на суді я. Тільки що встиг.
Були в мене свідки, що злочинного не робив я нічого. Оправдав мене суд. Зіставалось мені ще трохи заслання. Хоча перше, чисто адміністративне, в Вологодщину, я давно одбув у тюрмі, та друге це зіставалось, "обчеське", якого не добув у тюрмі. А я й по "обчеському" на два годи призначений був... Адміністрація постанову "обчеську" змінила. Знов мене на етап. На сей раз я на тиф заслаб у етапі. І у самій московській Бутирці аж на півтора місяці цілих застряв.
На перший день різдва прибув я на місце. А на другий — засланню кінець.
* * *
Після Нового году став я дома, змарнілий, знесилений.
— Отак! — клопочеться матуся. — Який був хлопець: повненький, рум'яненький і на віщо звівся?! Очі, як у ямах... блідий, худий. Ну, та слава богу, що хоч прибув, а то... "не буде, не буде!" — радіють тут. А це й я... Трохи-трохи цю зиму не випрягла вже. Так мене було присутяжило; лежу й не встаю. Так усе болить. А тут ще батько сердиться, що ти у тюрмі, я нездужаю. Згонить оскому на мені, лає мене. І не топлено в хаті, нічого. А на вікнах сніг. У роті ні ріски. А тут ще кашель, та з кров'ю. Так було... Жду вже, жду тебе... Поправляйся ж тепер, моя дитино, набирайся здоров'я та... шукай переміни мені, женися, бо... горе-горе!.. Так уже трудно спотикатися мені...
Замість поправки незабаром зваливсь я зовсім. Після тифу в етапі спав на холодній долівці у ярославському казематі. А на засланні під мороз, що аж дим устає, "освободився" в чумарчині куценькій. Болів поперек у мене, починало у піт кидати мене. А то почався й справжній плеврит: рипить у боці, колька, задишка. Лежу я.
— Отак! — плаче матуся. — Порадував!
Піклується біля мене. Рибку смажить мені, горілочку з стрючком, з хріном підносить мені. Чайок у чавунці гріє мені. За булкою посилає батька в крамницю; за підводою, щоб повезти у больницю мене; молочка там і там питає мені. А й сама ж... сяде на ослінчику та як закашляється оце і не оддихне.
— І що воно в горлі тому? — каже було. — Неначе там лапою дере собака яка. А в грудіх!..
А як я не любив, як вона ото кашля було! Злюсь-було, що б і робив. Лежу та:
— Ото ще! Ану, якби не кашлять! — було гукаю до неї.
Так було іноді од цього й покотяться сльози в неї. Злий-таки був я. Злий на себе, на людей, на життя... Тільки... все ж, нащо я матусю так ображав?.. Що б я дав тепер, щоб хоч почути її кашель!
Лежав я так місяців зо три. Далі підвівсь. Ходжу й роблю дещо вже, а проте слабий такий: у боці поболює, знай. І блідий сам, блідий.
Минає скільки часу, однаковий я.
— Та це з його поправка така?! — клопочеться матуся моя. — Боже мій! Як же він житиме?.. Ще таки хоч поки я це ворочаюсь, біля печі хоч, а згорну я руки? А там і батько підтоптався уже... Ех, тюрма заїла синочка мого!
А ще ж не знала вона: тоді ще я сподівався тюрми. Видралось ще якесь насилля над справником. В тюрмі ще мене за його допитували. Хоча проз це друге діло я проскочив був на заслання не просючись. Не додивились якось. І це знов ждав я суда, під надзором поліції був.
Клопочеться за мною матуся було. І до бабів, і до лікарів було посилає мене. І є яка копійка у неї — дає мені, а я... Чому хоч я не повіз був у больницю її? Було каже мені:
— Пошукай підводи та повезеш... Може, хоч трохи полегша мені... Хоч під груди не так підпирати, може, буде. Та кашель... може, хоч трохи втихне.
Не думав я тоді про те, що таке мати і що значить утратити її. Та й не вірив-таки, щоб їй допомогли що в больниці. Дужча була, сама ходила туди і каже було: