Немає матусі!

Страница 2 из 5

Тесленко Архип

А то... на Новий рік діло було. Не думав я, щоб тоді хто приїхав по мене. Сиджу дома у хаті, якусь книжку читаю. Як ось батько:

— Козаки!

Я зирк у вікно: летять, попригинались на конях. Я — куди? Прожогом та в хижу.

Мати:

— О боже мій, оце так!

Ухопила замок, замкнула мене, стоїть ні жива ні мертва. Увіходять.

— А що, дома? — озвався котрийсь.

— Ні, нема.

— Ну, як і найдьом же!

Позаглядали туди-сюди, зупинились біля хижі.

— Одчиняй! — кричать. — Довго ми будім єздіть отак?!

— Та нема, господи!.. — А голос дрижить їй, дрижить.

Врядник, що то вже сталось йому:

— Ну, далі поєдім.

Становий сидів на санях на улиці, доложив йому врядник: "Нікак нєт його!" — Поїхали. Вийшов я з хижі, дивлюсь: біла-біла матуся стоїть.

— Ху, як же й злякалася! — каже. — Страшні такі: шапки волохаті, самі з нагайками та з ружжами... От-от!.. — думаю... — Ху, аж мороз іде по мені!

Вийшла далі з хати, сюди-туди подивилась, постояла, знов увійшла.

— От напасть отака! — почала. — Хотіла, чи не можна б оце зійти де тобі, бо... Коли б козаки знов не забігли, бувало вже так. Люде ж... багачі — Заєць Дмитро тощо і підлизники їх стоять біля фіртки та: "Та він дома, то вони шукали погано його", — і дивляться в огород, неначе стережуть тебе.

А тоді через багачів та через прихвоснів їх так часто й поліція грала за мною. Раз у раз їй про мене нагадували. Та ще й зараз багачі, — а їх та багато у нас, — гострять зуби на мене:

— А, сякий-такий, — кажуть, — землі хотів харпакам, слободи!

Поліз я на горище в полову. А матуся... ходить, бідна, з батьком то з хати, то в хату, ждуть: чи швидко од фіртки розійдуться.

Порішив я після цього зовсім з села змандрувати. Знов матуся:

— Боже мій, холод, зима!.. Куди ти? що ти?

Турбується, грошенят роздобуває мені. Роздобула і аж цілих шість рубликів. І сього й того знайшла мені, поцілувала мене, перехрестила, подавсь я. Було тоді мене скрізь: і по монастирях, і по нетрях босяцьких. І босяком, і "рабом божим" був. Не легко було без пашпорта жить.

Зморило таке життя мене. Навернувсь я літом додому.

— А що, де ти?.. як ти? — зустріла матуся мене. — Тут таке... пожарі, крадіжки... І багачі все на тебе: "То все, — кажуть, — з його, сякого-такого". А тут ще... нібито хтось у Западинцях бачив тебе, то в Безсалах, то прямо дома. Ганяють козаки. "От як піймають!" — думаю. Або схопиться завірюха оце: "Де це він? — думаю. — Може, де замерзає оце?! Боже мій!" Печуся-печуся. А тут ще й не хвалися нікому горем своїм. Багачі зразу: "Чого вона за ним, сяким-таким, кисне?! Учить було б, а то... й сама така!"

Оселився я в бур'яні дома. Матуся пиріжечків туди носить мені, цього-того. Та недовго. Пожарі, крадіжки оті! Поліція раз у раз у селі. Хто це все робив?! Страшенно це турбувало мене. Це ж прямо скидалось на підступ під волю, усе діло ганьбило. Помітили мене в бур'яні, схопили. Було!.. Допросив мене слідчий за "Союз крестьянский" й нічого б, оддав під догляд поліції. Та поліція, не довго думаючи, призначила на два годи на заслання мене і призначила як... "анархиста-террориста, наводящего смуту на мирных жителей"... За пожарі! Так от!.. Слідчий не пускає на заслання мене. Зіставсь я в тюрмі. Ходить батько з саковками до мене.

— А що, як там мати? — питаю.

— Та так... звісно... плаче. Та ще в нас балакають, що тебе вже, поки й віку, додому не буде. Багачі он заходжуються, щоб тебе і там ще декого, хто в чім замічений у їх, приговором обчеським назавжди зіслать. Особливо на тебе беруться... А щоб і обчество бралось, вони: "Он він, сякий-такий, — кажуть, — брав великі гроші з жидів, та це й... і крали й палили через його, — призводив. І от, що поліція, — кажуть, — а то ще й ми повчимо його, сякого-такого". Чисте горе! Летіла б до тебе, п'ять верст же, не дійде, а приїхать, бач, нічим.

А вона до того часу так знесиліла вже. Змарніла-змарніла і жаліється було: колька, поперек болить, голова, в животі. А кашель! Як захватать іноді було, особливо уранці, на ногах аж не встоїть.

А раз приніс мені батько хрестик новий, стьожечку, сумний такий.

— Це, — каже, — благословення од неї тобі. Бо... вже, мабуть... нам не бачить тебе. Приговор обчеський уже склали багачі про зсилку. Тільки... як складали!.. Зробили десь у хаті в свого список, кого їм треба зіслать, приїхав становий, зігнали обчество вони, розмістились поміж дядьками чоловіка по стільки; ті там, а ті там, і як спитає становий нібито в обчества з списка того: "Такого-то нада вам?" — "Не нада, — гукають з-поміж дядьків, — без уваженій!.."

Гукали ж тільки вони та ще, може, який їх прибічник, а вийшло, що нібито порішило все обчество. На приговорі ось підписуваться. Мнуться дядьки. "Підписуйся! — причепляться до якого. — Бо, значить, і ти такий, і тебе заберуть". А неграмотних писар підписував без їх відома з старих приговорів якихсь. Так отаке! А почне котрий розсуждать: "За віщо, мов, такого зсилать?" — "І його на зсилку!" — гукають. Де ж пак! Були й мене записали зіслать, що стояв за тобою, та якось таки... А одного за те тільки, що політичного взяв на поруки, зсилають. Та ходив і до земського це, жалівся йому... І слухать не хоче. Радий цьому. Що ж тепер? Більш нічого... Молись богу, казала, богу молись... А це ось оладочки тобі, нездужаючи, готовила.

* * *

На літо перегнали мене з "нашої" тюрми в іншу. Годі вже батько до мене ходить: п'ятдесят верст. Проходить скільки часу. Не жду нікого до себе. Як ось забряжчали ключі раз, одчиняється камера.

— Ану, стройсь на свиданіє! — діжурний до мене.

"Хто ж би це?" — думаю. В посітительську входжу. Зирк! Стоїть у куточку — і хто? Матуся! Така зігнута та загоріла, вкуріла, в очах сльози.

— Дитино моя! — кинулась до мене.

— Нидзя, нидзя зближаться! — старший їй, стояв біля нас. Вийняла хусточку, приклала до очей.

— Що нового? — питаю.

Помовчала, далі:

— Та там... боже мій!... Там таке... Балакають багачі, що тебе вже... судили... закували й роз... розстрелили. — Дивиться на мене так жалібно. Втерлась хусточкою, далі:

— Радіють, а я... не сплю, не їм... млію-млію... А тут ще сич кричить, кури... вмираю... А це письмо од тебе прийшло, аж ожила мов. Пиріжечків спекла тобі, булочку, підводу найняла і це... Тільки... боже мій!.. Насилу впрохала начальника, не пускав до тебе: "Нікаких, — каже, — свиданій сьогодні, в воскресения приїдеш". Прошу вже, прошу. "Та я ж, — кажу, — забилась звідкіль, та й підвода чого стоїть мені! — три рублики!" А він: "А моє-то дело какое?.." Та насилу-таки... аж вилаяв. Я за пиріжечки, за булочку... "оддам я йому", — кажу. "Нидзя!" Та так і не дозволив. Отаке! А я ж пекла!