Неложними устами

Страница 6 из 16

Загребельный Павел

Як не горю — я не живу,

Як не люблю — я не співаю,

Але цього я ще не знаю.

Бо завжди я — як полум’я!

Читав Коцюбинському "Розкажи, розкажи мені, поле...". А тоді Михайла Михайловича не стало. Жандарми заборонили семінарському хору співати над труною письменника. Тоді невтомний Василь Елланський, який хоч сам не співав, але завжди приходив на поміч Павлові, домігся дозволу утворити зведений хор з робітників, гімназистів і семінаристів (і пильнував потім, щоб не пролізли шпики), і хор співав "Вічную пам’ять" і "Козака несуть...". Керував тим хором Тичина.

(А над ним через п’ятдесят чотири роки співатиме Козловський, але хто ж про це тоді знав, хто думав?)

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялося серце у тузі!

Плачуть знову сичі... О ридай же, молись:

Ходить осінь у лузі.

("Сонячні кларнети")

І вмер він восени... Так ніби провіщав тоді свою осінь.

Зірки падали довкола нього, аж ставало страшно. Століття починалося смертями українських письменників. Старицький, Марко Вовчок, Грінченко, І. Тобілевич, Леся Українка. Хто ж лишався? Мовби сама вічність кликала стати з нею на змагання.

А він ще ж і не Поет.

Голодне студентське життя, та ще й платити треба за кожний семестр по п’ятдесят карбованців. Підробляв то в журналі "Рада", то в журналі "Світло". Сидів на об’явах і хроніці. А які йому об’яви, коли він увесь у вітрах та мріях!

Які вітри

мене гойдали! У які простори

заносили мої думки! Не знав,

не помічав я: та й коли ж це саме

на крилах знявсь я вгору?..

...Я й справді ж бо,

на крилах мрії ніжної гойдавшись,

злітав аж ген туди, звідкіль мені

земля була — як на долоні. Знаю,

що мрія та могла б мене тоді

хтозна-куди завести. А тим часом —

не завела ж...

("Сталь і ніжність")

З початком війни генерал-губернатор Південно-Західного краю закрив усі українські редакції й видавництва. Заробітки пропали, але невтомний Василь, друг незрадливий, якось зумів знайти їм підробіток аж у Чернігові, в статистичному бюро губернського земства. Їздити на підводі по селах і переписувати в господарствах усе живе й мертве. Підтанцьовував довкола Павла, навмисно гугнявлячи, проказував рядки з якоїсь билини:

Кабы съездить отъ города отъ Кіева

До того нынце до города Цернигова.

Еще съездить бы нонъ кабы взадъ впередъ,

Меж енною меж объдьней межъ заютреньней.

Пливли до Чернігова на старому-престарому пароплаві "Тарас Бульба". Був повен богомольців, ледь повз по Десні, зачіпався за всі мілини й перекати, вже починаючи біля Десенки, тоді коло Новосілок, Зазим’я, Пухівки, Літок, Дубешні, Варикаєва, Боденьок, Євминки, в урочищі Столицина плавля, біля Остра, Біликів, Рудні, Моровська, в урочищі Кам’яний Ріг, коло Соколівки, Друцького й Кохичівки.

А тоді підвода однокінна, сонний дядько з батіжком, і вони з Василем, примостившись на сіні, цікавим оком роззираються довкола, маючи під ліктями цілі паки статистичних бланків для переписування. Скільки людей і якого сословія, скільки домів і строєній, скільки церков, число душ, що йдуть на заробітки, число селян державних, козаків, колоністів, число прочих, ціни на робочі руки — кінним на своїх харчах, пішим на своїх харчах, пішим на хазяйських харчах, збори з торгівлі, промислів і грошового капіталу, податку — з питейних доходів, тютюновий, цукровий, нафтовий, сірниковий, таможний; мита гербові, канцелярські, з запису документів, з паспортів; урядові регалії, казенне майно, викупні платежі, число сільських дворів і худоби в них, посіви хліба, свекловиці, тютюну й городини, скільки озимини й скільки ярини, скільки школярів, на скільки квадратних верст припадає одна школа і на скільки душ — земська лікарня.

Чого тільки вони не переписували! Про що лиш не чули й не довідувалися!

Як в "Інтермеццо" незабутнього їхнього вчителя: "Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори..."

Через сорок років Знавець напише про винесені з тих років "Сонячні кларнети":

"Більшість ліричних мініатюр, з яких складається збірка, присвячено змалюванню настроїв і переживань, навіяних спогляданням природи, любов’ю, філософськими роздумами".

Та невже ж тільки споглядання?

Гляне сонце, як дитя,

А в селі голод!

Ходять матері, як тіні, —

Вороний вітер...

На чужині десь ген-ген

Без хреста; ворон...

Будьте прокляті з війною! —

Вороний вітер...

("Сонячні кларнети")

Та будьмо справедливими до Знавця. Він теж має вразливу душу і дарує нам тонке спостереження:

"Вірші Тичини сповнені великої людської ніжності, їх переймає чиста юнацька довіра до людини й світу".

Та коли це ще буде написане? Гай-гай! А Поет міг би вже тоді повторити зухвалі слова свого російського співбрата:

И бог заплачет над моею книжкой,

Не слова — судороги, слипшиеся комом.

И побежит по небу с моими стихами под мышкой,

И будет, задыхаясь, читать их своим знакомым.

Але він скромно мовчав, хоч у щоденнику запише:

"Я не здивувався б, коли б до мене ввійшов оце Тарас Шевченко".

А тим часом комерційний інститут з огляду на ймовірне наближення театру воєнних дій переведено з Києва аж до Саратова, і студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках аж на Волгу.

Вагони, вагони, вагони. "Молчали желтые и синие, в зеленых плакали и пели". А він навіть не в зелених, а в брудно-цегляних чи кольору бичачої крові. Сорок чоловік або восьмеро коней. Гамір, тіснява, штовханина, бруд, жах. Ешелони поранених-переранених солдатів. Скорбні очі, як у великомучеників. Його душа відштовхувала бруд, муку. Очищався серцем, але серце не витримувало муки людської. Стало мов скляне. От-от розіб’ється. І вже не стулиш, мов скляний пугар.

Лікарі назвали хворобу: переродження серця. Замість лікування тільки розведення рук. Безсилля перед природою.

Я хотів би. коли я умру

(Ах, якби мені вмерти улітку!),

Щоб, закутавши в білу намітку,

Ви спалили мене у бору.

Великий життєлюб Володимир Самійленко (добродій Сивенький) вирвав його з лабетів смерті.

— А паняй-мо, пане Павле, до мене в Добрянку, а там бори і тиша й спокій, та засядемо з вами біля моїх французів, та й буде все воно добре та гаразд!..