Звернувся Гаврісан до мене та й змірив мене від голови до ніг.
— А ти, мой?
— Піду! — кажу.
— Добре!
Всі, що згодилися їхати з ним — поїхали таки зараз другого дня, а що ні, вернули додому. Сестра моя вернула з ними, але пізніше злюбила тут.
Робимо ми коло сіна далеко в горах, косимо, громадимо, складаємо, дехто копиці, дехто стоги; тут складала я сама стоги, що Гаврісан рот роззявлював! Коло других стогів по два люда,— я коло свого сама. Гей, що була я жвава! Сонце пече, землю розтопити хоче... очей годі на небо звернути, так б'є з нього спека, а в мене руки не в'януть. Кров з тварі [8] туй-туй трісне, так розгріваюся, але не перестаю, доки не скінчу. Пан Куба над'їде — все верхом приходив — пустить коня пасти, а сам розкинеться край лісу або на землю під який стіг в холод, кине капелюх з голови та й дивиться на мене. Коло нікого не стояв він так довго, як коло мене! Відтак витягне свій тютюн, подасть і — "закури собі, Параско!".
Я курю — та й балакаємо. Він питає, а я відповідаю. Добрий був пан, він любив, як я сміялася!
По роботі хочемо назад додому вертати, ба їдемо вже. Велика фіра, набита нашими людьми, я з ними. Пустилися в дорогу, співаємо. Аж тут жене хтось за нами на коні. Гаврісан!
— Параска най лишиться! — кричить.
— Параска назад! Пан казав...
Мусили станути.
— Іди реготатися! — дюгнув мене один парубок, що все сунувся коло мене сидіти, коли я рішилася лишитися в панських граждах.
— Заздрість тобі? — кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.
І добре було мені тут в Гаврісана.
Роботу собі свою роблю, весело мені, весело... ей боже!
— В тобі жура не любиться,— каже мені Гаврісан.
— А я в неї і не наймуся,— кажу йому.— Не вмію в тугу грати... І не навчилася до сьогоднішньої днини — вірите чи ні?..
Хто би не вірив!
З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом — дитиняча наївність!
— Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов! — Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.
— Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся! — закинула пані.
— Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.
Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [9] напосівся був отворити в мене кулак — за перстінь. Дурів,— додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.— "Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє",— кажу йому; а він лиш сказав: "Гай-гай!" — і більше нічо.
Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то "стина"? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори — сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна голосна... і тягне "у-х!!".
Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,— а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...
Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,— ну, здурів...
Я помахала на нього кулаком та й в ноги.
"Біжи,— гадаю собі,— здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною". А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!
Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.
— Ігі! — крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.— Сліпаку — я тут! — Він кинувся до мене — істинний вовк.
— Тепер ти отвориш кулак,— каже він і дивиться, як нечи— стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.
— Не отворю,— кажу.
— Отвориш!
— Не отворю!
— Будем видіти!
— Будем...
Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.— Будем видіти,— сопить,— хто запіє, як курка,— і валить до землі.
Тогди я... не дай, боже!... "Мой, мой, мой!" — зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!
Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..
— Запієш ти, запієш! — стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.
— Запієш ти! — я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!
Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!
Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.
— Видиш кулак? Видиш? — реву.— А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!
А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості — гину!..
Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.
— Розбійнику,— кажу йому і махаю обома кулаками,— ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! — сплюнула і пішла.
Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...
Такі були в мене оці кулаки.
— І ви не боялися, Параско?
Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.
— Чого? — питала.— Нехай оце боїться! — кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.— Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! — І розсміялася вже м'яким сміхом.— Хто би був дурний боятися!..
* * *
— У Гаврісана була я до товару.
В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.
Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.
Я не хотіла.
— Я не наймичка до міста,— кажу,— а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.
— Нехай прийде,— каже,— Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!
— Най сватає, кого хоче! — кажу.— Не піду.