— Вам тут було б набагато вільніше,— вириплював він своїм механічним голосом,— набагато вільніше... Може, це зима... А от коли настане весна і пригріє сонце, ви не впізнаєте озера. У мене є човен... Без мотора. На веслах...
В місячну ніч ви берете човна, випливаєте на озеро, піднімаєте весло з води, а з нього стікає старе золото. Фантастика! Обіцяйте, що ви не забудете нас, міс Грін.
— Як же я можу вас забути? — засміялася Кетлін.— Адже ви голова ради шкільних попечителів.
— Попечителі, попечителі... Все це пусте. Обіцяйте, що ви не забудете Бент-лейк, ось!
Кетлін послала йому повітряний поцілунок, і таксі поїхало.
Бідолашний чоловік з своїм бідолашним озером!
А власне — озеро як озеро. Ним значилася на карті вся ця місцевість, містечко, де була школа, теж, як і озеро, звалося Бент-Лейк, його мешканців відповідно всі звали бентлейківцями, Кетлін з часом теж мала поповнити їхнє число.
Зіткнулася вона з озером вже за нових обставин і геть несподівано.
В п'ятому класі розповідала про жаб. Про звичайну європейську жабу, яку знали ще древні греки і яку згадує в "Природничій історії" Пліній. І про рінодерму латиноамериканську, самець якої (сам завбільшки з наперсток) виношує до п'ятнадцяти зародків у горловому резонаторі. І про північноамериканську жабу піпу, яка виношує дітей у себе на спині в спеціальних гніздах-капсулах з прозорими ковпачками.
— Як солдати в М-113 або в "Бредлі"! — гукнув Джеррі Маккалістер, що відзначався нестримним норовом.
— Що це таке? — спокійно спитала його Кетлін.
— Армійські бронетранспортери,— пояснив хлопець.
— Звідки ти про них знаєш?
— Нам розповідає про все це містер Текел,— пропищала найменша в класі Пеггі Торп.
— Гадаю, тему армійських бронетранспортерів ми вичерпали і ви дозволите мені далі розповідати про піпу? — поцікавилась Кетлін.
В класі захихикали не знати на чию адресу: вчительки чи Маккалістера.
— Маленькі піпенята,— ходячи між столами, розповідала Кетлін,— висовуються з-під прозорих ковпачків і хапають усе, що пропливає повз них: водяних бліх, дафній, циклопів, дрібних черв'ячків тубіфексів...
— Вони визирають, як танкісти з люків? — знов вибухнув Маккалістер.
— Здається, ми домовилися не чіпати військову тему! — зупинилася біля нього Кетлін.
— А в нашому Бент-лейку жаби не живуть,— пропищала Пеггі Торп.
— Звідки ти про це довідалася, Пеггі? — поспитала її Кетлін.
— Не живуть, точно! — гукнув і Маккалістер.
— Не живуть, не живуть,— загудів клас.
— А що ж у ньому живе, діти?
Ніхто не відповів, тільки Маккалістер, трохи помовчавши, пробурмотів:
— Живе там що чи не живе, а жаби не живуть — це я знаю точно, бо ще не вбив там жодної, хоч скільки визи-рював! •
— Гаразд, діти, я обіцяю вам довідатися і пояснити,— сказала Кетлін.
Того ж вечора вона подзвонила містеру Бентвуду. Той так зрадів, почувши її голос, що на якийсь час геть утратив дар мови. Кетлін не на жарт злякалася за нього. Може, його хвороба прогресує і він уже не здатен навіть говорити?
— Як ви себе почуваєте, містер Бентвуд? — ласкаво поспитала вона.
— Я... мені,— він довго рипів, зітхав, клекотів горлом,— цей ваш дзвінок... Така мила несподіванка... Ми тут з Керол... Про вас...
— На жаль, причина мого дзвінка — занадто прозаїчна.
— Ви і прозаїчність? Миле дитя, хіба можна?..
— Гай-гай, містер Бентвуд... Не забувайте про мій фах... І що б ви сказали, приміром, про жаб?
— Про?... Ви сказали: про...
— Про жаб. Найзвичайнісіньких представників голих гадів, які живуть у воді, на землі, на деревах...
— Не зовсім вас... тобто зовсім вас не розумію, Кетлін...
— Я хотіла спитати: у вашому озері, в Бент-лейку, живуть жаби?
— В Бент-лейку? Жаби?
— Так.
— А чому це вас зацікавило?
— Ну, я ж біолог. Люди — земнородні, жаби — земноводні...
— А, так-так... справді... Ну що ж... Можу задовольнити вашу цікавість щодо цих...
— Голих гадів. Жаб.
— Так, так... Це ви надзвичайно влучно: голі гади... Саме тому, що вони гади, та ще й голі, в Бент-лейку їх немає... І не може бути, запевняю вас...
— Ви не хочете сказати, що Бент-лейк має свої озерні моральні категорії?
— Моральні? Бент-лейк? Навдивовижу точно сказано! Я сам якось ніколи не...
— Але в природі повинна панувати відповідна гармонія. І коли не вистачає якогось складника, гармонія порушується.
— Може бути, цілком може...
— Що б ви сказали, коли б я спробувала поселити в Бент-лейку бодай парочку симпатичних зелененьких жабок?
— Ви б... хотіли?
— Ну так. Я ж біологіст, то ви не заперечуєте?
— Для вас — ніколи.
— Для озера. Для вашого Бент-лейку.
— Для озера. Так, так, для озера.
— Я вдячна вам, містер Бентвуд,— сказала Кетлін і припинила розмову, щоб не мучити бідолашного далі.
Вона звернулася до Чікагського зоопарку, розповіла про Бент-лейк і попросила прислати кілька пар європейських і американських жаб для проведення експерименту заселення озера. За два тижні на адресу школи прийшов по пошті дбайливо запакований акваріум. Кетлін подзвонила містеру Бентвуду, щоб попередити його про експеримент, однак Керол повідомила їй, що батько поїхав на кілька днів до Гарвардської школи бізнесменів, і порадила не ждати його.
— Хіба він став би заперечувати? — сказала Керол.— Це ж для науки, а він сам усе своє життя присвятив науці. Хоч, правду кажучи, я вже не розберу, де в нього кінчається наука і де починається бізнес.
Шкільним "басиком", з усім п'ятим класом, ясного весняного дня Кетлін виїхала до Бент-лейку.
— Нам треба знайти мілке місце, де вода добре прогрілася сонцем,— сказала вона учням.
— В Бент-лейку — і мілкі місця! — засміявся Мак-калістер.— Де це ви бачили, міс Грін, мілкі місця в Бент-лейку?
— А що, хіба немає?
— Там навіть дна немає, міс Грін!
— Але щось же є?
— Ну, я знайду таке місце, де зручно підійти до самої води. Але глиб скрізь страшний, міс Грін!
— Коли так, то в озері дуже холодна вода?
— Холодна? Я б не сказав. Іноді вона просто обпікає.
— Ти купався в Бент-лейку?
— Купався? Хто ж купається в Бент-лейку? Ніхто й не чув про таке! Тут і біля берега ніхто... І не тому, що озеро належить містеру Бентвуду... Він добрий і ніколи нікого не проганяє... Але однаково ніхто...