Гаврило висунувся поперед братів.
— Прізвище, ім'я, по батькові? Гаврило мовчав.
— Ви мене чуєте? Гаврило мовчав.
— Ви що — не хочете відповідати?
— Та ви спитайте мене — я все вам і скажу,— подав голос Захарько.— А Гаврило не говорить.
— Він що — німий?
— Щоб уже німий, то й ні, та тільки небалакучий. Ви його краще не чіпайте, а то ще вдарить.
— Це що — погроза?
— Та я ж вам кажу: спитайте, коли що, мене.
— Гаразд. Тоді відповідайте ви. Спершу за нього. Отже, ім'я, по батькові, прізвище.
— Кривокорди ми всі.
— Рік народження?
— Хто ж його знає.
— Місце народження?
— Та яке ж місце? В матері всі й народилися.
— Батьки ваші — хто вони, де?
— А де ж? Мати вмерли, як Василя народили, а батька махновці зарубали.
— Так ви — Захар? А молодший?
Молодший, Василь, коли до нього звернувся Шаптала, засвистів.
— Ти чого свистиш? — від здивування слідчий забув про своє ввічливе "викання" і перейшов на "ти".
Василь засвистів ще дужче.
— Ви не зважайте,— заспокоїв Шапталу Захарько.— Він у нас такий. Свистить, і все. Коли що треба, питайте мене.
Шаптала став випитувати, чи можуть вони довести своє алібі, тобто щоразу з надійними свідками переконати його, що в ті ночі, коли пропадали в селі корови, вони, тобто всі три брати, були десь у зовсім інших місцях і не могли мати ніякого відношення до крадіжок.
Василь на таке засвистів ще дужче, Гаврило перестав і дихати, а Захарько трохи подумав, тоді кинув:
— Де ми коли були, того й святий дух не знає.
— Тобто? — стрепенувся слідчий.— Прошу пояснити!
— А хто ж може знати, як ми то на рибі, то за звіром, то до чужої молодиці, коли разом, а коли й уроздріб, а ночі ж темні й уже довгі, плавні широкі, село велике. Де там чиясь корова, а де ти сам — хто тут розбере?
— То що ж виходить? У вас немає доказів невинності? Брати мовчали. Шаптала пішов їм назустріч.
— Буду з вами відвертий. Доказів вашої вини теж немає. Є тільки підозра. Від вас залежить — спростувати її чи...
Захарько похмуро усміхнувся.
— А ви поставте коло нашої хати міліціонера Воско-бойника, хай стереже, щоб ми нікуди. Тоді й побачите: пропадають корови чи ні.
— Немає в мене міліціонерів ставити під кожним кущем.
— Так ми ж не кущ.
— Одним словом, я вас попередив. Вам ясно? Ідіть, а я подивлюся.
Кривокорди пішли, а вночі пропало в селі ще дві корови. І одна з них — знов у Тринчика.
Тринчик ходив між дядьками, притискував до грудей руки, мало не плакав:
— Люди добрі, ви ж бачите! Пустять мене созівці з торбами! В самих тільки воші, так вони й у нас останню корівчину... Люди добрі!
Увечері Петьків батько мав круту розмову з Шапталою.
— На Кривокордів ви даремно. Тут діє інша сила,— сказав він.
— Може бути.
— Ворожа сила.
— Може бути.
— Та не може бути, а так воно і є! — вигукнув батько,
— То наведіть порядок у селі.
— Легко сказати. Бачили, яке в нас село? Кілометрів десять уздовж плавнів, там ліс, шелюга, ковбані, там степ, яри, байраки. Не село, а ціла держава, республіка!
— Анархія тут у вас, а не республіка,— спокійно сказав Шаптала.— Порядку немає, от воно й заковбасилося. А слідство що? Йому треба ниточку. Є ниточка — до клубочка дійдеш. Нема — сиди й думку гадай. Якби зима, сніг, було б легше. Дощ, багнюка — теж легше. А в вас же нічого. Собаки службової в районі немає. Викликати з області — кури засміють!
— Який тут сміх? Тут справа політична,— сказав батько.
— Може, й політична.
Вони говорили ще якісь незрозумілі слова, але Петько вже не чув, бо спав, натомлений за день на пастівнику, де не так тяжко пасти отих корів, як завертати.
Він ще не знав, що чекає його завтра.
Здавалося, день — як день. Рано-вранці, поохкуючи, обпікаючись холодною росою,— за своїми коровами на пастів-ник, тоді пригнали череду на обід, стирлувавши її за Матвіїв-ською ковбанею; коли сонце перестало припікати, знов пустили худобу на пашу, корови порозбредалися скільки й кинеш оком, а малі пастухи взялися до своїх справ: грали в масла і в ховачка між копиями, вирізали собі кийки в дубняках, розводили вогонь у кабиці й парили дубові заготовки для карлючок. Коли ж увечері стали збирати череду, щоб гнати додому, не стало Феньчиної корови. Петько метався туди й сюди, вилазив на копицю, щоб далі побачити,— корови не було. А вертатися без неї він не міг. Хлопці погнали череду до села, Петько побіг по плавнях шукати пропажу. Де шукати — цього ніхто б йому не сказав. Плавні он які широкі, ні кінця їм, ні краю. Там лози, там прогної, там глибочезні балки з ковбанями. Запасеться корова на молодій траві десь біля Діжиної або Чорної ковбані, біля Задорожнівських ковбаньок — побачиш її тільки тоді, коли станеш над тими урвищами. А спробуй оббігати все це безмежжя! Ще хоч би день, а то вже сонце зайшло за стіну, на плавні напливає чорнота, холодні тіні шугають тобі просто під ноги, все тихне й німіє, тільки подає голос страх, та все голосніший і зловісніший. Петько на бігу стукав об землю дубовим кийком, щоб відігнати страхи, які ближче й ближче підбиралися до нього, він пробував кликати корову: "Мань! Мань! Мань!", та сам злякався свого кволого голосу серед безмежжя притихлих трав. Він оббігав найближчі ковбаньки, ніде не знайшов корови і тепер уже й не знав, де її шукати, біг навмання плавнями, спотикався, падав, схлипуючи безслізно, мерщій підводився і гнав далі щосили, біг і плакав, плакав і біг, а темрява безшелесно, але жорстоко виступала з землі і ставала перед хлопцем чорними стінами. І небо ставало темнішим і темнішим, якісь великі птахи, швидко-швидко тріпаючи крильми, пролетіли на нічліг, мало не чіпаючи Петькової голови, налякали малого моторошними криками: "Кла-кла-кла!" Тоді щось стало гнатися за ним, страшне, велике — на всі плавні, гналося безгучно, притаєно, щоб він і не почув, та Петько знав, що воно женеться, і плакав тепер уже по-справжньому, рясними сльозами, але мовчки.
І тут йому вчулося, ніби десь мукнула корова.
— Мань-мань-мань! — щосили закричав Петько, забувши і про темряву, і про страх, і про те, що женеться за ним, тоді став, зловив пересохлим ротом повітря, прислухався. Мукнуло ще раз, і йому навіть здалося, ніби він упізнає голос Феньчиної корови.