А так — це лише іграшка, яку мені показував доброзичливий містер Рутківський у пенсільванській українській крамниці "Кобза".
— Маємо наші національні сувеніри,— пишався містер Рутківський.
— І цей національний?
— Так, прошу пана, наша історія з американською електронікою. Іграшка електронна. Тут в основі вмонтовано комп'ютера. Дорога іграшка, стодоларова, та хіба ж наша історія не варта того?
Я не став допитуватися в пана Рутківського, чию він історію має на увазі, бо все ж був тут гостем. Але щось тут мене бентежило, я відчував, що маю сказати містерові Рут-ківському щось дуже важливе, тим часом доторкнувся до іграшки пальцем, доторкнувся без будь-якого наміру, але цього було досить, щоб містер Рутківський вхопив іграшку обома руками, підніс її мало не до мого обличчя, гукнув привітно:
— Та ви роздивіться її як слід! Прошу вас, це ж така річ! Споруда важила чимало, бо містер Рутківський збуряковів
від напруження, мов той пан Притика на помості, я підставив руки, вдвох ми, не розрахувавши зусиль, підняли іграшку вже й надто високо, і тут я зауважив зісподу якийсь знайомий напис, зовсім недоречний і, власне, неможливий, цілком протиприродний на цій іграшці, що мала називатися українською, та ще й національно-історичною, я підіпхнув іграшку ще вище і тепер уже виразно прочитав: "Made in Japan".
Очима я показав містерові Рутківському на той напис, тоді допоміг поставити громіздке електронне диво на спеціальний (теж з Японії?) столик.
— Це правда? — спитав я господаря.— 3 Японії?
— Хіба я знаю, звідки товар? — стенув він плечем.— Моя справа продати. Пан хіба проти комерції? Ваша держава проти?
— Але замовляти цю так звану історичну іграшку аж у Японії?
— То й що? Це Америка, прошу пана. Мої мама й тато з України, та я американець. Хоче пан, то я розповім панові ще й не таке. Був при президенті Ейзенхауері,— чи я там знаю? — держсекретар Даллес Джон Фостер. Знає пан? Ну, так. Збирає Даллес у себе газетярів, каже їм про Америку і про все наше. На столі в нього спіжова подобизна президента Лінкольна. Ми всі за свободу, як Лінкольн. Хто може щось мати проти? Один з газетярів бере той спіж, крутить у руці, дивиться, а зісподу отаке саме: "Made in Japan". Теж японці, прошу пана. І Лінкольна зробили, щоб продати американцям. Бо комерція є комерція!
— Мені особисто така комерція не вельми,— сказав я.
— Та чим, чим, прошу пана?
— Тхне кров'ю.
— Та яка тут кров? Цій крові понад двісті і п'ятдесят років!
— Кров залишається кров'ю, чи пролито її двісті п'ятдесят, а чи й тисячу літ тому. І ні заробляти на ній, ні грати нею...
Містер Рутківський, схилившись над стодоларовою іграшкою, порався з міні-комп'ютером, мабуть, запрограмовував його на новий гопак під шибеницею, і нічого не відказав на мої слова.
Двісті п'ятдесят років не змогли потьмарити похмурої яскравості кривавих барв нашої історії.
ТРИЗЕ
Пам'яті Василя Земляка
Поїхати до Ялти! Не влітку, не для купання в морі, а ранньої-переранньої весни, коли щойно зацвітає мигдаль і коли мовби для вас лунає крізь безнадію минулих літ сумний голос Антона Павловича Чехова: "Когда же в Ялту? Здесь уже пахнет весной. На набережной торгуют цветами, в Мисхоре видели перелетных гусей, в садах кричат птички... Буду ожидать вашего приезда с нетерпением. Буду день и ночь сидеть на пристани и ожидать парохода с вами.
...Приезжайте, сделайте такую милость!"
Немає Чехова.
І Марієтти Шагінян немає, і Сергія Смирнова, і Тихона Сьомушкіна, з якими фотографувалися ми тої весни на східцях ялтинського Будинку творчості, і тепер той знімок лежить десь у чорному конверті, і яскраве кримське сонце на знімку, і білі колони Будинку творчості, і ми горнемося до мудрої "Шагінянші", а скільки нас зосталося живих?
Та це буде згодом, а тим часом ми ще тільки їхали до
Ялти, щоб застати там ранню весну, вклонитися Чехову,
посидіти місяць-другий в літфондівському Будинку твор-
чості і, може, щось написати. •
Ми — це Василь, Микола і я, давні друзі, поєднані спільною долею, війною, літературою і Києвом. їхати вирішили поїздом до Сімферополя, а далі — на таксі, бо пароплавом до Ялти в такий час не доберешся (Дніпро ще під кригою), літаками Василь не користався (так само, як метро, трамваєм і тролейбусом), автобусом не хотілося нікому. Отож поїзд. Щоб у дорозі ніхто нам не заважав вести свої професійні розмови, я купив чотири квитки, тобто ціле купе м'якого вагона, ми спакували свої валізи, взяли чималий запас паперу, розпрощалися з рідними — і гайда!
Коли я показав вагонній провідниці наші квитки, вона повертіла їх у руках, глянула знизу вгору на трьох нас по черзі (ми всі виявилися набагато вищі за неї), тоді спитала досить занудливим голосом:
— А де четвертий?
Квитки були в мене, а дивилася тепер провідниця тільки на Василя. Нічого дивного. Ми вже звикли, що Василь, хоч де б він був, хоч у якому добірному, вишуканому товаристві, збирає завжди найбільше поглядів, захватів, зітхань і розчулень. Так колись у візантійських храмах над найбарвисті-шими зображеннями ангелів і архангелів, богородиць і апостолів, дів-мироносиць, великомучеників, над усім воїнством земним і небесним завжди неподільно, всевладно і всемогутньо панувало зображення Пантократора під найвищим склепінням, у красі й величі. Василь навіть зовнішністю своєю нагадував візантійського Пантократора: могутніми ударами тесана голова, чорна лев'яча грива, проткана, ніби срібним дротом, сивизною; величезні сині очі, повні мудрого смутку і неземної печалі, і на поєднання непоєдну-ваного — різьблені соковиті уста, спраглі життя, радощів, надій.
Чи ж мали ми дивуватися, що провідниця нашого вагона лиш ковзнула поглядом по мені й Миколі, а тоді вся її увага зосередилася тільки на Василеві? Але не зачарованістю світився погляд провідниці. Справді, жінки закохувалися в Василя одразу, з льоту, ніби кинуті до нього незримою вибуховою хвилею ніжності й самозабуття, та все то були жінки високі на зріст, щедрі добротою, наділені особливою чутливістю, яка помагала їм угадати, яка лагідна і лінива душа у Василя і як охоче може вона приймати добровільні й чесні дари. Провідниця ж нашого вагона була маленька. А маленькі жінки не захоплюються і не закохуються з першого погляду. Вони занадто заклопотані проблемами статі і намаганням будь-що відплатити природі й світові за те, що відміряно їм усього набагато менше, ніж іншим. Може, тому маленькі жінки часто ставали імператрицями, королевами, славетними фаворитками, великими авантюристками. Досить лиш згадати Катерину Другу, Роксолану, мадам Помпадур, афінську гетеру Таїс, міжнародну шпигунку Мату Харі. Ясна річ, вагонна провідниця не Катерина Друга і не Мата Харі, та кров тобі може попсувати аж он як, бо дорога далека, з вагона не вистрибнеш, а влада в провідниці неабияка.