– Ти гадаєш, учені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші?
– Мабуть, – знизав плечима капітан Горбатюк, – він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина – риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У науці останнім часом робиться казна-що.
– Безперечно. І підсиджують одне одного, і проштовхують негодящі дисертації, і незаслужені звання отримують… Що є – те є.
– І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу – хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів.
– Маєш рацію. Вірогідна версія.
– Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад.
– І я часу не маю, – зітхнув капітан Попенко. – Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання в державних установах.
– Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента СД, і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому.
– Для чого ці єзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати? – Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє.
– Я бачу.
– Я уявляю собі, – мовив Степан Іванович, – що якийсь учений, може, зі світовим ім'ям, замість того щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до каси Ощадбанку, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп'є й прогуляє… І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й узагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово – до цілковитої втрати працездатності.
– І хтозна, – посміхнувся капітан Попенко, – чи не стоїть за спиною отого агента СД справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву української науки…
– Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови кулаками і розчулено дивляться, як ми будуємо капіталізм, бажаючи нам усіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там "за бугром" уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять.
– Згоден. Але тоді ця справа – не нашої компетенції, цим повинна займатися СБУ.
– Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. Ато засміють. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на міліцію трохи зверхньо.
– Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, – Анатолій Петрович усміхнувся.
– Ні, – зітхнув Степан Іванович. – На жаль, ні. Не маю можливості.
– Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш…
– Отут уже ти маєш рацію, – усміхнувся Степан Іванович. – Толю, ти ж усе-таки не такий завантажений…
– Авжеж! Складні справи тільки в тебе. А я байдики б'ю.
– Ні. Серйозно. Я ж бачу. Раз ти можеш на три дні їздити у відрядження, яке нічого не дає…– Ти теж по кілька днів працюєш без наслідків…
– Не ображайся, Толю. Я ж не…
– Ну добре, добре. Чого ти хочеш?
– Поцікався оточенням член-кора Стародуба і доктора наук Помазана, – мовив капітан Горбатюк. – А я спробую вийти на професора Петриківського і академіка Яворського.
– Ти ж зайнятий!
– Що поробиш…
– Ех, Степане, Степане!.. Знову починається приватний детектив. Мало нам клопотів службових, то ще й займаємося приватною практикою. З власної ініціативи.
– Така вже наша доля. Такий шлях собі у житті обрали. Ну, скажи чесно – коли тобі життя загадує якусь загадку, ти можеш відмахнутися і не думати про неї?
– Не можу. В тому-то й справа. До речі, з Яворським може допомогти й твоя Ніна. Вона ж знає всіх артистів. І Яворську, певно, теж.
– Я ж це й мав на увазі. Ніно! – гукнув із кухні, де вони сиділи, Степан Іванович.
Ніна Олександрівна не відповіла.
– Не буди її. Вона вже, здається, задрімала. Завтра спитаєш… Ну, я піду. На добраніч!
–
Розділ VI
Друге побачення з Милочкою. Нові факти
У понеділок Милочка Петриківська прийшла до школи усміхнена й весела.
І наче сонце знову зійшло у сьомому "Б". Наче й не було того похмурого негожого тижня.
Після першого ж уроку на перерві Оксана Фіцелович уже розказувала дівчатам, а дівчата тут-таки переказували хлопцям про те, що тато Милоччин, професор Петриківський, продав машину, хотів купити дачу, віз гроші на катері і впустив у річку. І тому Милочка дуже переживала і плакала. Тобто все те, що під таким секретом Милочка розказала у суботу Жені й Вітасику, тепер розказувалося всім без усякого секрету.
Женя й Вітасик почували себе ображеними. Милочка наче зрадила їх. Причому знову у їхній бік навіть не дивилася. І навіть не поцікавилась, не спитала, чи говорили вони з капітаном Горбатюком. Нащо ж тоді просила?
Всі, звичайно, охали й ахали, бо гроші таки великі, і шкода, звісно. Але не вбиватися ж через гроші!
А дехто в душі й радів. Коли не в тебе, а в когось пропадають гроші – це навіть приємно. Така, на жаль, природа деяких людей.
– Професор не бідний, ще собі заробить, – сказав Вова Сорока.
– І так вони мають більше, ніж треба, ті вчені! – сказав Шурик Дармовис. – І гранти одержують, а толково пояснити нерозпізнані літаючі об'єкти не можуть.
І став розказувати про НЛО, яке він бачив у суботу.
Милочка цього не чула, джерготала собі та сміялася в іншому кінці коридору.
Жені й Вітасику про НЛО балакати не хотілося. Вони дивилися на безтурботну веселу Милочку і зітхали.
– Ну й нехай! – сказав Вітасик.
– Нам навіть краще! – сказав Женя.
– Добре, що Степан Іванович не взявся за цю справу.
– А то було б незручно. Просили, просили, а їй до лампочки.
Ех, красуні, красуні! Які ж ви непостійні й непослідовні!
Наступного дня, у вівторок, Милочка знову прийшла заплакана й сумна. І на всі розпитування знову махала рукою й одверталася. Але сьомий "Б" вже не переживав.
Тільки Женя й Вітасик дивилися на Милочку співчутливо й очікувально.