– Тю! – вражено сказав Вітасик. – Це вже не смішно. Це вже не поодинокі випадки, а – система. Тепер ми вже просто не маємо права мовчати.
– Я теж так вважаю, – погодився Женя. – Може, це справа серйозніша за той розбійний напад. Причому ти звернув увагу – і там сорок тисяч, і там сорок тисяч. Однакова сума. – Точно. Це, мабуть, не випадково.
– Ходімо до Степана Івановича.
– Сьогодні ж неділя!
– Додому.
– Чи зручно?
– Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей – професорів, академіків, лауреатів, – які можуть бути церемонії?
– Спершу подзвонимо.
– Давай.
Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефону-автомата на розі біля гастроному.
– Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, – сказав Вітасик, даючи Жені трубку.
– Ну, гаразд, – Женя набрав номер. Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна.
– Добрий день! А Степана Івановича можна?
– Добрий день. А хто це його питає?
– Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба.
– Зараз.
– Добрий день! – весело привітався капітан Горбатюк. – Що сталося?
– Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, – не по телефону…
– Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі.
– Спасибі. Ми зараз, зараз!..
Степан Іванович сам відчинив їм двері.
– Здоров, оперативники! Ну, що там у вас?
Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні та привітно закивала головою.
Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя – про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані.
Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку.
Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися.
– Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку своє пояснення "потерпілого", куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп'ята, на цей раз творчої співпраці у нас із вами, мабуть, не вийде…
Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені.
– Я ж казав – дохле діло, – зітхнув Вітасик.
– Що ж ми тепер Милочці скажемо? – глянув на нього Женя.
Вітасик мовчки знизав плечима.
Розділ V
Перша розмова капітанів
Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено – зустрічатися майже щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Мешкали друзі на одній площадці, через стінку.
Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу – розбійне пограбування кафе. Одного з грабіжників, рецидивіста Короненка, вже й затримали.
– Ну, я такими успіхами похвалитися не можу, – похитав головою Попенко. – Два дні сидів у Полтавському обласному архіві, цілий день їхав у поїзді. В архіві потрібної мені інформації не знайшов. З'їздив, вважай, безрезультатно. Єдине що – у поїзді познайомився з цікавою людиною. їхав зі мною в купе вчений – спеціаліст з очисних споруд. Як відомо, це вкрай необхідна річ. Але яка ж вона складна і яка вартісна, коштує величезних грошей. Забруднюється середовище легко, швидко і просто. А очищається з неймовірними зусиллями. Щоб досягнути оптимальних результатів, потрібні мільярдні капіталовкладення. Він наводив приклад. У Німеччині в одному місті поряд із тепловою станцією побудований очисний завод, який повністю переробляє шкідливі викиди. Так будівництво самої станції коштує один мільярд євро, а очисного заводу – півтора мільярда. Уявляєш?… До речі, дізнавшися, що я слідчий, він мені розповів один епізод із родинного життя. У нього є старший брат, теж учений, але металург, може, ти навіть чув – академік Яворський. Так от був він якось у брата. Брат десь порався на кухні, готував вечерю. Він це любить робити сам. Тим більше дружина, вона артистка, була на роботі, в театрі. І раптом телефонний дзвінок. Бере молодший брат трубку. "Алло?" – "Добрий день! Це ви?" – "Я", – каже. "А це я. Ми тоді не договорили про термін. Бажано було б…" – "Що? Хто це?" – "Уже забули? Агент СД". – "Хто-хто? Ви куди дзвоните? Вам кого?"
Розмова перервалася. Агент СД поклав трубку. Він до старшого брата, розказує про дивний дзвінок. А в них із братом голоси дуже схожі, особливо по телефону. "Може, це тобі, каже, дзвонили?" Брат явно знітився: "Ні-ні! Не знаю ніякого агента СД! Ти що?" Але йому здалося, що брат щось приховує. І ще одне – той мій супутник запевняв, що під час телефонної розмови він відчував якесь особливе почуття, незрозумілий страх, просто-таки трепет, наче гіпнотичний вплив "агента". Ну, я, звичайно, намагався його заспокоїти. СД, кажу, наскільки мені відомо, – то була нацистська служба безпеки у часи Другої світової. Під час війни, як з'ясувалося, старшого брата ще й на світі не було, яка вже тут агентурна робота! Отже, це якийсь жартун явно помилився номером. Але мій супутник сказав тоді ще про одну річ – старший брат запросив його до себе для того, щоб порадитися, як сказати дружині, що він учора програв у преферанс дуже велику суму. Понад двадцять тисяч. Це було дивно. Бо академік, хоч і грав іноді в карти, але, як то кажуть, "по-маленькому". І більше п'ятнадцяти-двадцяти гривень ніколи не програвав…
– Це цікаво! Знову, значить, академік! – очі капітана Горбатюка загорілися.
– Чого "знову"? – не зрозумів Анатолій Петрович.
– А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко…
Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь.
– Ти диви! Справді факти лягають у певну версію, – Анатолій Петрович почухав потилицю. – Може, хтось і вирішив "потрусити" вчених… Але хто?
– Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення.
– Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук?
– Ні. Але який-небудь родич – син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі – алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів.